Панас Мирний: Хіба ревуть воли, як ясла повні

Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, (стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточ-ки; трохи далі - тік; за током - огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та; чепурна, біла,- видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані, хрещаті.

Недалечке від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько зодягнена,- і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомість з хлівця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик - і давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курені Молодиця спершу кричала на непроханих гостей- "аря, гладкі, аря!", потім того плескала в долоні й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з такими ненажерами не вдієш ні криком, ні бійкою,- вона висмикнула з мітли держално - і давай потягати "ненаситну прожир" і вздовж, і впоперек,- аж поки не хруснуло держално… "От, прокляті! каторжні!.. Через них знівечила держално…" - на весь голос гукала молодиця - й кинула в свиноту надтріснутим держалном.

Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт причинити за собою,- як уже на його напустилась розсерджена молодиця.

- І де ти. Чіпко, ходиш? де ти бродиш? - докоряла вона.- Ось до якої пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає…

- Я, мамо, на полі був… до ярини довідувався,- одказав він.

Мати пильно подивилася йому в вічі, наче вивіряла - чи правда тому? Та син уже повернувся - пішов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею - в хату.

- Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! - усе-таки з докором гукнула з сінешніх дверей мати.

Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одв'язав од ясел кобилу - погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку: заманя-чила ніби знайома постать; він мерщій кинув у ясла оберемок… йому здалося, що з-під трави заблищали, мов дві углини, двоє чорних очей… "Згинь ти, марю-ко! - скрикнув він, випростуючи з трави руки.- От, причепилася!!"

Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.

- Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля е дочка? - пита він трохи згодом.

- У якого москаля, сину?

- Що живе коло нашого поля хутором.

- Не знаю, моя дитино. Знаю, що була,- та, казали, либонь умерла. А що там?

- Та я так питаю… нічого.

Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю - вона та й вона. "Пропади ти, навіжена!" - шепче він. Перевернувся з боку на бік, натяг на голову ряднину,- не спиться та й годі… "Ні, вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!"

Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху, яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь несвідомий захожий. Видно - з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійча- г.ні, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навт

Охрест перев'язана одежа; через праве плече, на палиці. перекинута торба - мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір - чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода й\уг стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачіла скіска.

Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказати б - з заробітків, коли б не така рання пора. А то тільки що весна настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи; сонце ' ще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.

Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю старенька хата, захожий став. "Оце ж, мов бачся, й Окунева хата!" - каже він сам до себе.

На той час з низеньких хатніх дверей вийшов молодий парубок.

- Здоров буві - обізвався до його захожий.

- Здоров.

- Чи це Окунь живе?

- Який Окунь?

- Карпо Окунь, старий дід.

- Ні: це Лимар, а не Окунь.

- А де ж Окунь?.

- Та який Окунь?

- Дід старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини,- бо очіпок подався трохи набік, лице в поту, руки в землі.

- Та кого ти, чоловіче, питаєш?

- Окуня Карпа.

- Е-е-е… його вже давно й сліду нема… Знала я того Окуня, знала… Уже, мабуть, літ з десять буде, як помер… А тобі ж навіщо він?