Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні

Не встиг ступить десяти ступнів, як пісня стихла,- тільки одна луна її бриніла ще над головою у його. Ще ступінь, ще… зашелестіло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось… Ще хвилина - і з жита заманячила дівоча постать… Парубок став. Дівчина, як перепілка, знялась - і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротних дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом,- вона здавалася русалкою…

Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгобразе лице, широко розкривши здивовані очі…

Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. (Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум'яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні,- здається, сам огонь говорив ними… Дві чорні брови, мов дві чорні п'явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама - невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати - усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди.

Вона стояла навпроти парубка, як намальована,- наче манила своєю дивною красою. Не спускаючи з очей, він підходив до неї.

- Чого ти тут ходиш? - обізвалась вона перша.

- А ти чого хліб толочиш? - не зовсім ласкаво одказав він.

- Хіба се твій хліб?

- Не чий же… А що?..

- Цур тобі, як мене злякав!..- та й замовкла. Парубок і собі мовчав.

- А ти хто така? - трохи згодом питає він, ковтаючи слова.- Де ти взялася? звідкіля сюди прийшла?..

Дівчина почула, як тільки чують дівчата, чого в його запнувся голос: очі в неї заіскрили, заграли…

- Навіщо тобі? - прядучи ними, вона питає в його.

- А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? - каже він.- Хто ти така? чого тобі тут треба?..- Чут-но - аж дух спира йому в грудях од кожного слова.

- Не ск-а-ж-у! - одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком вперед, згорнувши пухкі білі руки попід ліктями.- А прийшла сюди, бо не-далечко живу… А ти хто?

- Сюди йди! - каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима.- Посідаємо тут… побалакаємо… я тобі й розкажу - хто я…

Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й помчалася буйними житами… Далі - вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квітками; потім-повернула круто наліво, почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озирнулася, осміхнулась, махнула правою рукою: "сюди, мов!" - та наче мана яка, спустилася униз - і окрилася за горою.

Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима - мовби - переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос свіжий, тонкий, її сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усміхалося її личко, біло-рум'яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою керсеткою, з червоною спідницею, привиджувалась йому, як жива… "Що це? - думав він.- Чи справді, чи ввижається?…І відкіля б це?.. чи не москалівна?.. так же, казали, у москаля дочка вмерла… гм… мов, бачся, на хуторах нікого такого й немає… Хіба Хоменкова? - так же не блигий світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися… А видно - хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого… Оже й не попівна: попівну я знаю - попівна не така, та й не піде за п'ять верстов од села… Чия б же це?.."

Не розв'язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок - подивитись, куди пішла дівчина. Було уже пізно. Дівчини не видно,- тільки зеленіли то там, то там, обложившись полями, хутірські сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці, задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебирав у пам'яті їх дочок,- та, теряючись в догадках, і повернув назад - додому.

Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може ще й тихшою,- та все думав та думав… А в серці - почував він-прокидалось щось невідоме, чудне: і важко мов, і легко, і сумно, й весело, і хочеться співати й хочеться плакати… Сльози не ллються, а голос рветься; несподіваний сум обіймає голову; думка дум-\ ку гонить: нігде пристати, ні за що зачепитися - так \і ганяє за маною… А перед очима - зелена керсетка, червона спідниця, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин, уста,, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів… У його аж мороз пішов поза спиною… "Оце так!! - промовив він уголос.- Чи не здурів, бува, я, чи не.збожеволів?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут - і думати забув!" Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.