Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні

Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.

Незабаром старший москаль, що вів етап, скомандував у дорогу.

Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння. Плакали люди, обнімали своїх безталанних братів; подавали їм на прощання - кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню… Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми - рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі,- тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд… Не знайшлося душі, щоб підійшла до його - попрощалася…

Брязь!.. дзень!.. Брязь!.. дзень!.. Валка рушила.

- Хай тобі бог помагає на все добре! - крикнув навздогін Чіпці Грицько. Чіпка озирнувся - і одгукнув з дороги:

- Грицьку! поклонись матері… Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконіє до того часу…

- Господи! - заливаючись сльозами, мовила Христя: - напути його на все добре! - та разом з Гриць-ком і повернула до возів.

- Воно таки правда, що цей Чіпка непевний…

- Такий і батько був…

- І вродився так - прости, господи!

Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сірій куряві валку. Довгенько ще вони стояли, судачи-ли, рахували, поки не перевели розмови на урожаї, на посіви та другі хазяйські турботи, а тоді вже й порозходились по домівках.

Мотрю узяв Грицько - догодувати до смерті. Швидко після того вона й умерла.

Чіпчину хату опечатали, забили. У ній одні сови та сичі плодилися та тічки собак товклися по вгороду, Що увесь заріс бур'яном, як лісом. Через рік - веселе колись місце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хрущ Люди знову стали її відхрещуватись, як проходили мимо; а малі діти боялися й здалека глянути на того чоловічка, що, як те страховище, позирав з воріт на' шлях своїми витрішкуватими очима.

А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хоменкового хутора, насипана висока могила, на ній стоїть височенний хрест - оглядає навкруги хутори, села, всі околиці… Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч "страшним чоловіком".

А посеред села, насупроти похилої церковці, тоне в саду, як у раю, видивляється на свою красу у ставкові води поновлений палац - у позолоті, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пісок - перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець, предводитель, предсідатель, банкір, заводчик-сахаровар - Данило Павлович Кряжов. І як тепер весело в тому палаці! Які бувають іноді гулянки… устала б генеральша, якби можна! Тепер уже не з одного, не з двох якихсь повітів, а з цілої губернії саме спинкове панство, саме найзаможніше купецтво знаходить тут щирий привіт, добру учту веселого й щедрого хазяїна…

Минав рік; минав другий… Стояла на край села сиротою пустка - завидувала палацу. Аж ось - випало й їй несподіване щастя: купив її у казні за безцінок давній знакомий - жид Гершко, причепурив трохи зокола облупані боки, полатав, де попрогнивала, оселю - та й завів шинок. Щонеділі, щосвята, а часом і серед будня, щоб не одстати од вельможного сусіди, - бенкетує тут п'яне море темної простоти… Оже ще й досі, під пізній вечір, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом…