Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні

Ніч, як куйовда, стояла надворі; мела страшенна хуга; завірюха крутила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся у хату;- позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарі, як голодний звір, ревла та вила відьма-буря, кидаючи у вікна кім'ями снігу - мов хто добивався у хату знадвору. Галя й Мотря сиділи собі та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серці, що вони аж попригиналися до гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову угору, мовчки дивився у стелю та слухав божевільні заводи буйного вітру. Свічка на триніжку неясно горіла; знай гніт нагоряв-жужелив-ся, і знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили - і тоді в темряві проносився жарт та сміх, немов боявся світу, бо справді, коли знову засвічували світло, то - немов воно замикало уста їм - ні одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сиділи, а якісь тіні - глухі й німі…

Коли це зразу, як грім, загуло коло хати, й почало щось стукати у вікно. Чіпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї,- та мерщій надвір. Засов клацнув; почувся гомін, тупіт. Незабаром Чіпка увів у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловіка семи незнайомих людей. Були між ними москалі - і Сидір там, були й прості.

- Господи! - ледве вимовила стиха Мотря та й прикипіла до гребеня.

- Здорові в хату! - обізвався дехто.

- А ти, стара, вже одужала? - питає Матня Метрі.-Оже, їй-богу, час тобі уже умирати. Дивись: зуба в роті немає, а ти ще й досі живеш - марно тільки хліб переводиш!

- Відчепись од мене, лихий чоловіче! Чого ти при-•йшов у чужу хату насміхатись з старої людини? - одказала Мотря.

- Не займай її, Якиме,- обізвався Пацюк: - бач, як вона зуби вискиря… покусає ще!

- Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх ніколи, розбишако! - гірко одмовила Мотря.

Гайдамацтво підняло регіт.

Галю разом ухопив за серце жаль, образа; серце в неї затіпалось.

- І воно так слід добрим людям робити?! - приз-ро кинула вона цим питанням у вічі товариству.

Регіт стих; усі похнюпили очі у землю; одна тільки Галя гостро дивилася на всіх гультяїв - і червона краска грала на її щоках, тоді як серце підкидалося грудях, а груди поривчато дихали. Разом і лиха й хороша була вона у ту годину. Як вовчиця, оберігаючи дітей, уся наїжиться, жде тільки одного замаху, щоб разом кинутись на свого ворога, так вона гордо й призро дожидала ще хоч одного слова… Слова не було. Чіпка помітив скриту бурю, похопився промовить:

- Ходім, пани-браття, у світлицю, бо тут з бабами ніякого пива не звариш… хай вони собі прядуть.

Як ноги вломили братчики з хати - мерщій перейшли за Чіпкою у світлицю.

Мотрі зробилося так тяжко на душі, так гірко на серці, що вона аж не всиділа на гребені: встала, побралася на піч лягла - та так і залилася сльозами. А Галя, оставшись одна, думала: "Підожди ж! підуть твої братчики… це вже не первина… постій же… прокляті, каторжні!" - і лютувала разом на Чіпку й на його товариство.

А в світлиці тим часом обходила рядова, розв'язувала й без того смілі язики, дурманила безпутним життям задурені голови, надавала силу й без того дужій волі; неслися сміхи, реготня; ґвалт окривав хату і несамовито вривався в другу, де була Мотря з Галею.

- А що, отамане? - обертається Лушня до Чіпки: - у яку мутну воду закинемо сю ніч свій невід?

- Коли б так, щоб і недалеко, і рибки піймати, уставив червоний, як після лазні. Матня.

- Ми оце з Петром,- веде далі річ Лушня,- налагодились до Хоменка на хутір…

- Воно туди й небезпечно,- обізвався хтось з гурту: - у його така вармія…

- Та правда, що у його три сини, як кати,- каже Лушня,-та й сам такий, що, посмоливши вірьовку, ведмедя вдержить,- та сількісь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує,- кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.

- Яку? - питає Чіпка, котрий до того мовчав. Сидір витяг з-під поли рушницю, мовчки показав

Чіпців Той понуро глянув-.і нічого не одказав. Обійшла ще раз чарка кругом столу,- посоловіли в кожного очі ще дужче.

- Та коли йти, братця, то вже й пора,- своє таки Лушня.

- Чи пора, то й ходімо,-понуро відказав Чіпка, підводячись.

За ним повставали другі. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чіпка погасив світло - і собі за ними… "Кукуріку!" -прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами. Усі кинулись.

- Пху, проклятий!.. перелякав!! - обізвався Лу-шня.

Галя почула, що п'яна зграя побралася. "Чи тож-то й Чіпка пішов, чи, може, в світлиці?" - подумала вона, взяла свічку і пішла у світлицю.