Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні

Чіпка сидить з товариством за столом; чарка літає за чаркою, задурює їм голови; крики, співи та рего-пі окривають усю хату, вириваються крізь вікна надвір… Іноді зачне хто баляси точити, про свої походеньки розказувати. Явдоха слухає, сміється, радіє; Галя - сумує; Мотря-спльовує на печі мовчки… "Хоч би смерть швидше прийшла,- думає вона,- щоб ні чути, ні бачити такого!.."

Найбільше Лушня розказував. Як.музика тільки поведе смичком по струнах - і заговорять вони то зично-радісно, то журливо-плакучо,- так він своїм язиком грав по людських душах. Розказує одно - усі за животи беруться та регочуться; почне друге - жаль серце, немов каменем, давить, на очах виступають сльози… Частіше всього він любив згадувати про своє молоде життя, про свою матір. Оце й зачне було:

- Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало, посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хліба,- та й украдь у неї так, щоб не бачила! А побачила - зараз бити… А дубець у руках червоний та гнучйий, аж свистить… Я вже, бувало, і сим, і тим боком… углядить - так і стьобне дубцем по руці, аж синя попруга, як п'явка, кругом обів'є руку… Я закричу не своїм голосом та до неї: і "мамочко", і "голубочко"! "не буду… не буду!.." Обнімаю її… однією рукою нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться вона -немає шматка… Тоді й пожалує і їсти дасть… А так - за цілий день і не їстимеш…

- Була колись і цьому правда! - журливим голосом вимовить Галя, хитаючи головою.

- От хай мене хрест поб'є, коли неправда! - Та потім і каже: "Ти не думай, сину, що я тебе по дурному б'ю: це я тебе на добро учу! Виростеш, дякуватимеш… Усе, каже, крадь, де тільки легко лежить… А у пана - вишукай, а вкрадь!.." _- Бо пан з людей надрав,- уверне Чіпка…- У пава своє одбери…

_ Еге ж… Пан усе набрав з людей, пан і людей брав… От мою матір - адже взяв! Та, спасибі йому, й мене на світ пустив…

І почне було розказувати, як його матір привели у двір, У горниці до пана, як вона усього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радів, коли знайшовся у неї він, "Тимошка - добрий молодець…"

- Пан радий - мені радий і матері радий… держить нас у горницях, не випускає нікуди. Мене іноді пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цукерками годує та гривеники дарує. Мати дивиться та радіє. І така тоді до мене добра! Напуває мене чаєм; у панські пуховики положить спати; закутає у теплі одіяла; схилиться наді мною і довго-довго дивиться, а потім - ще довше цілує… Розкіш мені була! Коли це приїздить син додому з школи: вивчився вже-прогнали з школи… Як угледів це: "вон! вон з двору! щоб і духу не чутно було!" Пішла між ними гризня та лайка щоденна; мати моя щодня плакала та все мене ховала од панича… Увірвалося зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та й перевів нас з горниць у нову хату, що за кузнею була. Там нас і поселено. Ото як перевели нас,- трохи угамувалось у горницях… Нічого! Живемо ми собі удвох з матір'ю; до нас частенько й старий пан забігає: матір жалує, мені гостинці носить..-. Коли це, кажуть, панич жениться. І оженився. Узяв собі дочку вашого - чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку та високу, з здоровенним носом, що аж через губу у рот заглядав, з язиком здоровкався… Як ото одружився, так і похмарило одразу всім. Не було того дня, щоб не чутно було плачу на стайні!.. Та й старому панові, видно, не медяно стало: посивів старий, з тіла спав, на виду подався, почав перекидати лишню… Бувало, устане вранці, рано-рано, викраде таку годинку, що ще син почиває, та до ключника Якима.

А Якимові наказано: як тільки забачить, що пан повернув за кузню,- щоб зараз біг і казав їй… То він було до Якима: "Якиме! голубе мій! Я вже тобі стару жилетку віддам - тільки мовчи, не кажи!" Яким гляне на його: стане йому жалко старого пана, що колись усім орудував, і самим Якимом, а тепер стоїть перед ним згорблений, труситься та так жалібно просить… "Ідіть, каже, тільки не баріться, бо вже швид-,ко молоді повстають…" Він тоді підтюпцем до нас:

"А де мати?" - питає мене. "На вгороді",- або де там, одкажу. "Піди лиш, поклич". Та й ткне мені копієчку у руку. Я, бувало, на одній нозі поскачу. Прийде мати; сяде він проти неї, дивиться, згадає давнє - та й заплаче, жаліючись на сина та на невістку. "Благородне, кажуть, званіє порочу… Дурні! Яке там у біса званіє, коли мені жити недобре, коли мені нема ні в чому волі?.. Спершу,- каже,- я хотів тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землі одвести і на волю випустити за твою службу… А тепер - не можна… невільно мені в тому… ні в чому немає мені во.-лі…" Та схилиться на стіл головою та й заплаче. Ма-• ти дивиться на його та й собі плаче… А я, бувало,-; прищурюсь собі у куточку та нищечком і думаю: чо- -го вони плачуть обоє? Оже недовго пан щось і пожив після того… Зажурився та й умер. Як почула мати, то цілісінький тиждень тужила, як божевільна, не своїм голосом, а мене била щось з місяць - хто його знає й за віщо… Швидко нас знову у кухні забрали: матір дивитись за дробиною, і мене з нею… А в кухнях - нужда… голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця, було, украде - мені дасть, пупок або печінку з печеної вутки… Піймали її якось раз на крадіжці, розтягли та й одідрали, як кішку,- насилу встала… Оже не покаялась, не покинула свого ремесла… почала ще ото й мене вчити… І, спасибі їй, таки вивчила!