Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні

_ А нашому братові - дошкуля, до самих печінок доходить…- веде річ перший.

- Та ще як дошкуля! - піддержує третій: - такими поборами печінки витягнуть!.. А з чого його, скажіть на милость? То було сякі-не-такі, а все-таки три своїх робітники, а тепер… біда та й годі… А народ так розледачів, що, сказано, хоч сам за плуга берись… Ні за ласку, ні за гроші… Він швидше той день у шинку просидить, ніж піде на роботу до пана…

- Це розбій! це - здирство панське!! - чує Чіпка - гукають селяни під яткою.

- А бач?.. не я казав? - пристає до старшини підпивший староста.- Не я вгадав, що вони й земське вигадали, щоб себе полатати… Цар людей одібрав, цар волю дав… Хіба ж їх так і випустити? Еге ж!.. Коли не роблять,- хай же хоч платять!

- То було окружний з нас шкуру дере, а тепер - управа дратиме,- бідкаються козаки.

Чіпка усе це чує - і кожне слово, як гостра колюча ка, коле його в серце… Він слухає… До свого горя)(приливає ще людське; троюдить ним своє гаряче серр' це;. розбуркує старі думки… Злом пашить лице його і злом світять очі,- аж поблід від злості, аж руки трусяться…

- Недурно вони так усилковувались мене випхну-, ти… Аж їм он чого заманулося? Прокляті! Аби їм. тепло, аби їм добре… Нехай дурний мужик на всіх і робить, за всіх платить; хай одбуває одбучі… Нікому за! його оступитися! Вони себе знають… своє панське' кодло знають… А мужик - віл… ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох,- та знову запрягай… Поки не впаде в борозні… А тоді здери з його шкуру на чоботи… Прокляті! Чорти, а не люди! і

Чіпка кричав, розмахував руками; гаряча його річ огнем пашіла. Кругом його дедалі більшала та більшала купа людей; довго слухала мовчки; потім хто-небудь увертав і своє слово - підкладав дров до багаття. На той крик нахопився Дмитренко.

- Що це ви робите? - спитав він Чіпки.

- Як - що?

- Та де ж? ви людей бунтуєте… земство лаєте… управу… налог…

- Щоб вони не діждали його брати! - грякнув Чіпка.

- Чого це ти так розкричався? га? - перемінив становий річ, розсердившись.- Чого ти людей бунтуєш?

- То ви їх бунтуєте, а не я! - одрізав Чіпка.

- Гляди лишень, козаче, щоб з цілим язиком додому вернувся. Чуєш? не забувайся!

Становий пішов далі поміж возами. Чіпка знову прийнявся за управу…

Надвечір вертався він додому вкупі з Грицьком. Він був сумний, мовчав цілу дорогу. Грицькові аж моторошно стало, він зачепив його:

І охота тобі, брате Чіпко, з ними лаятись? Чи можна ж, Грицьку, втерпіти? Та плюнь на них… Хай їм з їх управою, з їх земством!

- Мене громада вибрала… Я громаді присягав… Хто старший: громада чи вони?

- То й на громаду плюнь!

Чіпка аж позеленів од такого слова •- І нічого не одказав.

~ Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стріла його на порозі та аяе перелякалася.

- Чіпко! що з тобою? ти нездужаєш?

- Ні, здоров… їсти хочу.

Дали йому їсти.

Чіпка сидить насуплений, жовтий, аж зелений,- їсть мовчки. Пообідав, як стало сонце сідати. Не підводячись з місця, схилив він на руку голову, обперся об стіл - та так і закам'янів… Західне зарево освічувало його сумну, як з мармуру вироблену постать,- один її згорблений вид наганяв журбу тяжку… Галя глянула на його - і нишком стала плакати. Чіпка почув.

- Чого ти, Галю? Вона мовчала.

Він підійшов до неї; узяв її руками "легенька за голову і, заглядаючи в вічі, промовив:

- Скажи мені. Галочко, чого ти?

- Ги мене зовсім забув…- одказала вона, схлипуючи.

- Як забув?

- За тим проклятим земством - ні поговориш ніколи, нічого…

- Та таки правда, що воно у мене отут сидить! - показав на серце.

- Чом же ти його не кинеш, сину? - обізвалась журливо Мотря.- Чи воно тобі не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно… Який був, а який став!!

Чіпка матері нічого не одказав.

Надворі стемніло. Спускалася ніч на землю, утихомирювала людські клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим роєм окрили його голову. Перелітали вони з самого малку - аж до сьогодні; назирнули кожну пригоду життя його, гарячили кров, мутили розум. "Скрізь неправда… скрізь! - шептав він.- Куди не (глянь, де не кинь - всюди кривда та й кривда!.. Жи'. веш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди захова- 'і тися від неї, утекти від неї; плутаєшся у темряві, па- ' даєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш… не вхопиш тропи, куди йти; не знаходиш місця, де б прихилитися… Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна,- увесь би цей світ виполонив, а виростив новий… Тоді б, може, й правда настала!.."