Обід скінчився. Повставали з-за столу, подякували хазяїнові і розтеклися скрізь по будинку. Гомін, галасі Одні дивувалися красномовству чиновника, другі підхвалювали Кряжова, а третім найбільше подобалась "скромность" речі "предводительського синка"…
Тільки один Шавкун з Чижиком дивувались усій отій "комедії" і, стоячи у кутку, радились нишком: як би їм здихатись Пороха.
Програвши в карти далеко за північ, чиновник став прощатись. Перед рундуком стояв уже трояк самих кращих поштових коней. Невелике чиновниче збіжжя зложене було у невеличкий чемодан і положено у ногах поштаря. Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом; задзеленчав голосний дзвоник - і тільки курява встала…
- Поїхав! - в один голос сказало кілька душ.
- Хороший чоловік…
- Чудесний… хоч і молодий… А розумний - не кат його взяв! -
Та ще б! Правовід, та не розумний… Ну, звісно: благородне дитя…
- А коли б воно нам не нашкодило,- увернув хтось неймовірний.
- Хто? він? - оступивсь Кряжов.- Ніколи! Ш зроду-віку… Ми його знаємо, як облуплену овечку… Він у нас у банці - по уха застряві В довгу - як в шовку!.. Він у мене ось тут сидить! - Кряжов стулив міцно кулак і показав поверх голови.
- Ну, коли так, то безпечної - у один голос зарі-шили Шавкун і Чижик.
Горе, кажуть, об горе чіпляється.
Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.
- Чим? - пита Чіпка.
- Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, а привезли - ледве дише.
- Гм… А що у вас чувати доброго?
- Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго… Он, розказують, на Красногорку напали розбишаки… Чоловіка з двадцять наїхало,- та сторожі одбили… Кажуть, така бійка була, господи!
Чіпку подрав мороз поза шкурою… "Так… такі - думає він.- Оце ж воно йому й ікнулося!.."
Порозпрягав він коней, підложив сіна. Ходить по двору - не хочеться і в хату. Сонце саме заходило. Піднялась вечірня шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жінки свиней кликали… Все то хазяйські клопоти. Чіпці - байдуже до всього тогої Він навіть не дослухається… У його тепер свої клопоти, не обберешся їх…
Ходить він по двору - нудно; увійде у хату - хатні померки ще дужче розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим, страшні пригоди життя… Ось і Максим лежить - перебитий, переламаний… Ось висовуються давні, знайомі друзі;
Лушня, Пацюк, Матня, ще й другі братчики… П'яні голови горять кривавим цвітом; у очах палає хижість, голоднеча… Ось піднімаються у пам'яті панські комори: про них нагадали у земстві… пригадався сторож… І сторож, і Максим качались перед ним, бо-жевільно стогнали… Чи правда тому?.. Правда… гола, страшна правда!.. Що б він тепер дав, коли б можна було її викинути з пам'яті, забути… Так ні!.. Таке не забувається… Воно, мов нарошне, вилазить наверх; наче яке страховище, лякає тебе… Навіщо ж воно вертається? нащо воно здалося мені?.. Воно перестріло мене, перейшло мені дорогу тоді, як я хотів його слід затерти… І спливає йому на думку земство, з своїми плутощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою… "Воно мені нагадало про те… Я хотів йому останній вік оддати, а воно мене завертає до старого… Хіба в земстві не ті люди, що й були?.. Хіба вони у один раз перемінилися?.. Чого ж їм можна служити?.. Чому мені ні?.. Кожен з нас несе гріх за собою… Чого ж одному прощено,- один забувся про його, наче спокутував… А мені - нема ні забуття, ні спокути… І не карали - і винуватий… Де ж та правда на світі?!"
Зовсім смеркло. Люди і світ спочили. Лягла уже й Мотря. Тільки один Чіпка не лягає: ходить, нудиться, карається… З хати надвір, знадвору в хату.
- Чого ти, сину, тупаєш? Чому спати не лягаєш?
- ' А вам спиться? - неласкаве одказав він. У голосі його забренчала давня туга. Материне серце почуло її зразу - і злякалося.
- • Спиться ж…-‹ласкаво одказала вона.-я Чому ж воно не буде спатись, коли така пора?
- Ну, то й спіть, коли спиться,- м'якіше сказав Чіпка та й опустився на лаву. У хаті темно, тихо. Мотря тихенько зітхає…
- Мамо! - обізвавсь Чіпка.
- Чого, сину? $
- Чивптго коли З'зд__п]ав ня світі? чи, мабуть, ніколи не буде.?!
- Господь його знає, сину. Коли більше буде отаке заводитись, як тепер, то певно, що й тії не стане, яка тепер є…
- Ні, мамо… Видно - ніколи не було тії правди… ніколи й не буде! Не заводилось би таке, коли б вона була…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу