Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні

- Чіпко! де ти взявся? - смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців.. Мовчить Чіпка - сопе.

- Ти з яйця вилупився?! - знову другий… Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.

- Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала… в бур'яні,- одмовляє понуро та все копирсає під нігтем. Регіт - аж вигін розлягається.

- Так ти. Чіпко, з бур'яну взявсь?..

- Ні…

- А де ж твій батько, коли ти не з бур'яну?

- Не знаю…

- То-то й є… ти байстрюк!..

- Брешеш!..- зиркнув, як той вовк, Чіпка.

- А хто ж ти?

- Я… Чіпка.

- Ти - Чепіга, а не Чіпка! - крикне хто з середини - і вскубне Чіпку…

- Чого ти скубешся? - з плачем вимовля Чіпка.- Постій, я бабусі скажу,- вона тобі дасть!

- Боюсь я твоєї бабусі,- куди ж пак! - одказує хлопець та й знову вскубне.

За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть - аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.

Іде Чіпка додому,- іде та й плаче.

- Чого ти. Чіпко, плачеш? - стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче… Бере його Оришка за руку, поведе у хату, почне умовляти:

- Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б'ють тебе, малого, зобижають… Не ходи!..

Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби або приляже голівкою. Щоб забавити дитину, почне йому /баба казочку про рябеньку курочку або про горобця - доброго молодця… Чіпка слухає-й дума: "І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині зразу не поколихати горобця - доброго молодця?!."

Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп'я рівняло казку до життя, а життя до казки - і само собі міркувало, дивувалося… В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди… А так - птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І ніхто не знає, що вони кажуть… "А добре б-дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка у лузі?.. І чого - одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці - тільки цвірінькають?! І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?.."

- - Чи воли, бабусю, говорять?..- питає Чіпка в Оришки.

- Бог їх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.

- А птиці?

- І птиці говорять…

- Як же вони говорять? Про що вони говорять?..- допитується.

І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. "Скот, мов, ніколи не реве без нужди… Як вертається додому та реве - то він радіє, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поїсть, підживиться… А птиці щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій - ні. От соловейко - як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою…" Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток,- сина й дочку,- що вбили її мужа-ужа… Синок каже: "Не вбивай, сестро!" А сестра не послухала - вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: "Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали - й не наслухались! - А ти,- каже,- дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!" - От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха - так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля,- щоб і городини не глушило, й людей не жалило!"

Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою… либоко западали вони у його гаряче серце, а в дуйгі підіймали хвилю горою - з самого споду до верху. Як рій той, гули в дитячій голівоньці; яй завірюха/крутились, вихорились… Од билинки перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка - поки не засягали усього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння - все те мало свій говір, свою мову, тільки вимовляло якось інакше… А колись усе те було - люди, і все балакало однією мовою… А тепер - ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?.. Через людей… Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби - одібрали людську мовуї Вони людей - своїх рідних - повернули у все те.. І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала - і сторонився він людей далі та далі… Та й люди його не жалували