Мотря була на полі. Оришпі треба на грядках полоти. Як на те Чіпка розвередувався: "їсти та й їсти, бабо!"-в одну шкуру: "їсти!" Взяла Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила на столі: "Не бери ж цього,-наказує Чіпці,-бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитає: - хто хліб поїв? - То бозя вкаже пальцем, мати й виб'є… Гляди ж, не бери!" Та й пішла собі. Сів Чіпка серед хати; дивиться на образ - очей не спускає - їсть. З'їв той шматочок, що баба дала,- ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить,- кортить його. Гляне в куток - бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ - все дивиться… Посилає руку, не спускає очей - здається йому, що й бозя глядить на його, хоче посваритись пальцем… він і прийме руку назад… Оце приляже до столу голівкою (забрався на лаву), знову підкрадається. Гляне на образ - дивиться бозя та й годі! І їсти хочеться, і хліб перед очима,- та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А це, зразу, як кинеться од столу… Очі горять, губи оддулися… Та до стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець та й повидовбував очі у образа! Тоді взяв - увесь хліб з'їв та й побіг на грядки до баби. "Бабо! бабо-о!" - гукає.- "Чого, Чіпко? ходи сюди!" - озивається з бур'яну баба. Прибіга Чіпка.- "А я, бабо, і той хліб з'їв!" - хвалиться.- "Нащо ж ти, сину, з'їв? А як мати прийде та спитає: "хто хліб поїв?"-то бозя й скаже…" - "Е… е… бозя, бабо, не бачила… Я повиймав очі, щоб не дивилася!.." І байдуже собі, забулося. Коли так, перед різдвом, прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ - аж очей немає! Вона так і отетеріла. "Хто це очі повиймав?" - питає в Оришки.-"Де?"-Глянула-справді без очей… Тоді до Чіпки: "Ти очі повиймав?" Сміється: - "Я… Щоб не бачила, як хліб їстиму!" Згадала тоді Ориш-ка, що їй хвалився Чіпка. Та що? Звісно - дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годі.
А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку - і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила - як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чіпка,- Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться… "Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі… Може, хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!.." Така в Мотрі думка. І не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина "надія й утіха"… А нехай, здоровий, зробить що Чіпка,- нехай з'їсть лишній шматок хліба чи покачається в калюжі… Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не іскри сиплються - то її кльони й прокльони та духопелики… Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.
Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спинити. Спершу-таки боявся матері, а далі - звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце впивалася, до живих печінок доходила… Ой,(злий же він був тоді! Ой, лютий! Він би - зміг - ма-і тері очі видрав або сам собі що заподіяв, якби не ба ба… А то вона, її тиха мова гасила його лютощі. Як почне, бувало, його умовляти,- та словом, як повива-(чем, зів'є… За те Чіпка любив бабу; душі не чув у їй.. Що баба не скаже, усе послухає. А матері не любив і не слухав… Од бійки то сховається, то втече; а послухати - не послуха. Не раз Мотря з серця гірко плакала…
Жив-жив!
(Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та у холоді, У злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою… Забереться, було, у бур'яни, нарве квіток, назбира кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори - ні! Чіпка мав добру пам'ять: з неї ніколи не виходила думка, що він -"виродок"; він ніколи не забував бабиної ради… Собі на лихо, рядом з добрими думками, у малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне… Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку..І росло лихо в його серці - і виростало до гарячої відплати.котра ни зна ні впину, ні заборони. Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала - не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця… Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякав-ся/Ю_бог, ні люди не страшні йому… Бог страшний злому, Чіпка дума, що якщо він добрий, а лихі люди його дратують-…
Читать дальше