Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні

- Грицьку! Грицьку! - скочивши на ноги, крикнув Чіпка: - не їдь на барані - гріх! А Грицько гика на тпрука на все поле…

- А він на барані їздить? - питає дід.- Бач! Я й не туди, чого він так вигукує… Ось я тобі, я тобі!! - свариться на Грицька дід здалека ґерлиґою.

Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шляхом. А дід, понюхавши табаки, розіслав свиту, розвернувся проти сонця та грів старе тіло. І Чіпка біля його примостився.

Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.

- А я, діду, ось скільки -горобенят надрав! - хвалиться.

- Навіщо ж ти їх вадрав? - питає дід, не підводячи голови.

- А щоб оця погань не плодилася!

- Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! - промовив Чіпка, придавивши на останньому слові.

- А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? - одказав Грицько та й висипав з пазухи голодюцьків з жовтими заїдами.

Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив ґерлиґу.

- А куди?.. куди?..- закричав. Та - гепі герлигою по горобенятах… Так кишечки й повискакували…

- Оце вам жив-жив!.. жив-жив! - гукає Грицько та раз по раз ґерлиґою, ґерлиґою…

Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. "Значить, правда, що вони кричали: жив-жив!" - подумав Чіпка та як схопиться… Очі горять, сам труситься…

- Стривай, Грицьку! стривай! не бий… Давай краще їм голови поскручуємо!..

Як схопить горобеня, як крутне за головку… Не вспів оком моргнути,- у одній руці зостався тулубець, а в другій - голівка.

- А що - жив! а що - жив!! - кричить Чіпка…

- А що - жив! а що - жив!..- вторує за ним Грицько…

Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні голівки та тулубці…

- От тепер можна й ґерлиґою,- каже Чіпка, взявши ґерлиґу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят у купу й почали періщити, як снопи молотили… Не зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м'ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею..

- Ходім ще драти,-каже Грицько:-там ще є.

- Ходім,- згоджується Чіпка.

Та й побігли до верб, один одного випереджаючи.

- А куди ви? - підвівши голову, питає дід.- Підіть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились… Щоб ще звірюка не зайняв…

Дід знову ліг. Скоро й заснув.

Хлопці побігли.

- А хіба жиди Христа мучили? - питає на бігу

Чіпка.

- Жиди ж… А горобці сиділи та кричали: жив-жив! Щоб ото ще мучили…

- Ну, тепер же мені не попадайся ні один жид! - нахваляється Чіпка. А очі, як у того вовченяти, го гять…

- Е-е! Жидам ти нічого не зробиш,- каже Грицько,- вони здорові… А жиденятам можна бебехи надсадити! Я вчора одного бив-бив та ще й пейси вирвав…

- їй-богу?

- їй-богу.

- От, коли б я піймав!…Я б йому голову скрутив, як горобеняті!

Швидко вони позавертали овець і, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще більше, ніж сам Грицько надрав. А далі - поскручувавши голови, били ґерлиґами… помісили чисто на гамуз!

Сонце дедалі все вище та вище підпливало. Перше ж так гарно сяло та гріло, а це вже стало пекти-палити, аж дід прокинувся…

- Ач, як угріло! - обізвався він, підсуваючи свиту під вербу, у холодок.- Ану, ще понюхаємо та заграємо… Хлопці, видно, десь горобців деруть…

Дід понюхав.

- А-а.. та й добра ясі - промовив, чхнув і поліз у торбу за сопілкою.

Вийняв сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, удруге - і зачав "Вівчарика". Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось за-мира, замира,- тільки сопе… А це зразу, немов опік хто, закричало, завищало - та й стихло… вдруге-втретє… і полився тяжкий плач… Сумно зробилося, важко… Отара посхиляла вниз голови, немов слухала того плачу тяжкого… От знову сопілка замовкла. Трохи перегодя тихий регіт крізь сльози стиха веселив поле; далі-дужче… дужче… сльози сохли… регіт замирав… понісся веселий, танцюристий козачок…

- То дід гра,- каже Чіпка.- Ходім до його!

- Ходім. Побігли.

- А, мабуть, час, хлопці, й.овець напувати! -зустрічає їх дід.

Хлопці зібрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг,- де не взявся сірий вовк і потяг нишком ягнятко в діброву… Отара схарапудилась, сипнула вбік - аж до Грицька повалила; Лиско майнув за вовком,, Чіпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки,- покинув ягнятко та драла в ліс… Чіпка з Лиском за ним. Дід почув, що Лиско гавка на вовка, й собі надійшов… Так де ж ти вовка в лісі шукатимеш? Тільки й того, що дід похвалив Чіпку за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко…]