Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні

Вернулися з водопою. Пообідали сухий хліб з сіллю; дід знову ліг спати; хлопці бігали завертати овець; Чіпка розказував, який йому вовк здався: "здоровий, а легкодухий"; Грицько, не вважаючи на гріх, на барані, їздив, щоб тільки дід не бачив… Потім того вони полуднували… Чіпка діда про що-небудь розпитував; дід розказував про всяку всячину, грав на сопілці… Так - аж поки сонце не повертало навзаходи. Тоді дід завжди казав хлопцям: "Пора, хлопці, додому вертати!"

Хлопці збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царині, стрівали їх люди, і кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопці вертали по домівках, а дід запирався у землянці до другого ранку.

Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби - по його літах і по його душі. Та не те, щоб і без користі. Дід брав за літо по п'ятаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п'ять, та ягнят двоє або троє на рік. Чого ще? На харч він собі заробляв; гроші йшли на одежу; ягнята - на прибуток.

- Слава тобі, господи, що ти зглянувся на наше безталання! - дякує Мотря богові.- А я вже не думала, щоб з його вийшли люди…

- Став розуму доходити,- одказує Оришка,- сам побачив, що треба робити… І мені, старій, довелося його хліба з'їсти… спасибі богу!

Отак радіють та богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди, горя… І в хаті у них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом і сир на вареники… І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висіло та не бовта-лося старе ґноття… І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана - не світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визирає, льох чорніє… Уже завелась свиня з поросятком і овечат десяток. Уже під паску є своє поросятко й своє ягнятко, і паска - біла… Достатків більше, й достатки кращі.

А тут ще, після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича, зосіалося їм днів на десять поля… Після судів та пересудів,- після двох мішків пшениці та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писареві,- одсудили Мотрі землю громадою…

- Не журись. Чіпко,- каже, радіючи, Мотря.- Тепер буде своє жито й своя пшениця, і просо, й ячмінь, і гречка… Одберу місцину, картоплі насаджу - на зиму буде!.. Ік різдву загодуємо свиню… Сало продамо, м'ясо посолимо, ковбаси начинимо… Буде з нас! Хай тепер наші вороги сміються, нехай цураються, минають!..

Аж помолодшала Мотря, весела стала.

Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Чи все ж то одні удачі та радощі складали його молоду силу, котра так і пробивалася з-під його гострого погляду, смілого поступу?..

Ой, ні! Життя- що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою у Чіпчинім житті була смерть бабина. Йому тоді тільки що сповнилось п'ятнадцять літ. Баба уже була стара-стара, як молоко біла, як сухар суха. Уже й літом з хати не вилазила,- хіба у палючий день вийде, було, з хати, сяде на при-спі, складе свої сухі сині руки на колінах та й гріється проти сонця. А восени усе жаліється та жаліється Мотрі:

- Отже, дочко, щось мені погано… Так погано, так поганої Чую, наче у мене всередині щось застигає; руками й ногами зовсім не володію, не знаю, чи й

є вони у мене… Мабуть, це вже моя за мною приходить…

Так казала Оришка звечора, а до світа-й богу душу оддала.

Лежить баба на столі у хаті. Хрест у руках, свічка в головах… Та ж баба - тільки очі заплющила, РОТ зціпила… Прийшов піп, дяк, зійшлися люди, узяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли… Мотря плаче. Чіпка не плаче… Йому тільки чогось страшно, жалко… "Нема баби…- думає він.- Умерла баба… не буде більше баби… Смерть узяла бабусю… люта смерть… А що ж то за смерть?.. Хто анае?.."

Темна мара устала в Чіпчиній думці, як страшидло яке, холодне, непривітне… Говори, дивись - а тут… зуби зціпило, язик одібрало, очі заклепило… Кидають у землю,- темнота непривітная, німота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось і черв'як плазує - холодний та слизький, аж напинається, аяс звивається, поспішаючи до тіла…

Приліз, приложив свій червоний ротик - як невеличким свердликом проточив дірочку в тілі і уп'явся… По йому аж хвиля заходить, так він натужувався, точив… Ось уже дірочка… А там - дивись - і другий пнеться, третій, четвертий… Подірчавіло тіло… Чутно глухий стук. То одвалилася одточена частина тіла. Черви заворушилися, піднімаючи вгору свої хвостики…