Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні

Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір'ю:

- Чи не найняти б нам Чіпку хоч за харч служити?

- Я вже й сама думаю,- каже Оришка.- Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний, неговіркий, якась тума з його… І з дітьми він не поводиться, як другі,- усе самотою, усе собі дома…

- Що ж його на світі робити? - журливо одказує Мотря.- Уже ж всяк баче, як я працюю… Та що моя праця? Силу витратила, здоров'я збавила, а тільки що з голоду не мремо… Якби його найняти,- хоч би менше з'їжі… все б таки хоч на одежину зосталося!

- Як зна"ш, дочко.

Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла.

Богатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.

- А збирайся лишень, Чіпко, на завтра у найми,- каже, вернувшись увечері, Мотря.- Годі дома сидіти та хліб переводити-пора й самому заробити!

Чіпка- руками й ногами! Та вже Оришка - давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Прийняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулася Мотря додому рада та весела.

- А що, дочко? - стріва її Оришка.

- Зоставила… Коли б то шанувався!

- А може, звикне… Дай-то боже! - потіша й молиться Оришка.

Зостався Чіпка у Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує - як і що, й коли робити… Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн приказує: "Піди, Чіпко, загороду почисть". А Чіпка піде на тік, забереться у ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив'язувати…

Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка,-узяв його та й вибив. Розсердився й Чіпка… та трохи за малим не спалив хазяїна! Як не було в хаті нікого, він поліз у піч, витяг жару у покришку та й виніс у хлівець… Добре, що люди побачили - залили.

Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника Мотря плаче,- уже не б'є, плаче… Страшно їй, щоб, бу-ва, не позивав Бородай… Оришка умовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро дивиться, мовчить, мов йому у рот води налито… Так і зостався дома зимувати.

На весну знову радиться Мотря з матір'ю.

- Найняти б Чіпку?

- То й найми.

Знову йде Мотря шукати хазяїна - і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.

Дід Улас - сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще за-хорував до того,- так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хліба… Ледве виліз Улас за ворота та й загадався… "Куди його?!" До роду - близького нікого, а далекий - у панській роботі… Прийшлося Уласові - хоч під греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку у царині та й наставила чабаном.

До його ото став Чіпка підпасичем. І - диво! згодився відразу… Робота прийшлася йому по душі.

- Устане він рано, ще до сонця, набере хліба у торбу, візьме малахай, що дід дав завертати овець, та й іде у царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У діда усе ще позапирано. Тільки Лиско лежить коло дверей, простягши передні лапи, положив на них голову… Дріма ранком.

- Лиско! - гука Чіпка.

Лиско підведе, нехотя, голову, подивиться на Чіпку - і знову кладе її на ноги, позіхнувши на все горло… Тобто: "рано, хлопче, ходиш: ще дід спить!"

Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини - починає снідати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.

Ось приходить і другий підпасич - Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків… На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, та ще й порвана; штаненята - саме ґноття висить на очкурі - позасукувані аж за коліна.

Грицько - козачий син, сирота. -Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці - вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв йо,го-до себе в поміч коло отари.

Сідає й Грицько коло Чіпки, розв'язує свою торбу, виймає з неї сухарі - чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом…

От рипнули двері - показався дід на порозі.

- Уже ви, хлопці, тута?

- Тута.

- А що ж це овець так мало?

- Згонять.

- А ви снідаєте?

- Снідаємо.

- Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!

Іде дід у присінки; набира води кухоль - умивається…

Тим часом - світ, як день, тільки сонце щось забарилося… Закрасивши увесь східень палко-рожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею… А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою… Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче у огні,- замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи,- так земля дожидає ясного сонця… і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець - ро-темніє й насупиться її зелений убір; затихне вітрець - убір заясніє, усміхається..,