Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні

"Ух!.. гидко… страшно!.." Чіпка здригнув. "І від кого се? - запитувала його злякана думка.- Кажуть, від бога?.. Смерть від бога?.. темна німота… червивеє від бога??! Господи боже! невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така (добра була, до всіх добра… І так каратися?.. Чи для.у всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?.. Ой, ні, ні! тут щось та не так,- тут щось друге, інше…"

Задумався, загадався Чіпка… Зробився - аж страшний, помарнів, похнюпився, дивиться якось чудно… Зведе оце на тебе очі - і нічого не бачить; клич його - не чує… Аж занепав. Уночі схопиться - одягається, озувається…

- Чіпко! куди ти?'-пита здивована мати.

- Га-а?

- Куди ти?

- Баба кличе… піду до баби…

- Та господь з тобою! Баби немає - умерла…

- А що ж ото?.. слухайте!..- Та й наставить ухо,-слухає…'-О-о-о-о! "Чіпко!.. Чі-п-ко!.." Чуєте?.. - Зараз, зараз, бабусю… я зараз!..

Хапається, чоботи набуває, рядном напинається…

- Господь з тобою! куди ти? - хрестить і перейма його Мотря. Почне його умовляти; роздягає його, роззуває… То він трохи й утишиться, сяде на лаві.

- Ляж, сину.

Чіпка поворухнеться, посунеться трохи - сидить… Трохи згодом затіпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкі заводи плачу…

- Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чіпка, плаче.

Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч він одужав, а з літами убирався в силу, та вже ніколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку, котру він ніяк не міг розгадати… Він все хмурнішав та хмурнішав…

Не вспіло одно гаразд забутися - друга приключка приключилася, котра обізвалась на всім останнім житті Чіпчинім.

Чіпці минуло сімнадцять літ. Того самого року віковічні кріпацькі кайдани розбилися… Стояла рання весняна пора надворі. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвічуючи червоним світом…

- Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце,- каже дід Улас, дивлячись на небо: - коли б ще дощу не було!..

Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одігнати, як почали хмари з усіх боків стягатися та й заслали, замазали небо… Незабаром воно й розплакалось… Зарядив дощ - дрібний-дрібний та густий, мов крізь сито… Спершу вівці наче зраділи - розкотилися по толоці, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далі - як став дощ допікати - збилися докупи, посхиляли голови між ноги та так цілий день і простояли. Гнати додому ніяк не можна: що з ними дома робити? А дощ - одно пере, одно пере… Не зосталося на наших вівчарах ні рубця сухого, а він і не думає переставати.

Посідали вони усі три під вербою. Сидять - пережидають дощ. Лиско й собі звився коло них бубликом. Сумні усі.

- Так оце, діду, й вам воля прийшла? - питає Чіпка дїда, щоб хоч словом розважитись.

- Кому воля, а кому неволя! - сумно одмовля дід.

- Як саме?

~- Так… Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало сліз та крові точили… хай ше два роки поточать!.. Ох, боже, боже! коли твій суд правий настане?..

- Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні,- примовивсь Грицько.

- Вільні?.. Були вільні, поки волі не було… Ох!. Робив, доки силу витратив та зуба в роті не стало… Тоді й з двору - геть на виступці! Не переводь даремно панського хліба!.. Спасибі, люди добрі зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собаці під тином,- христа ради руку простягати… А от тепер знову завадило: плати десять карбованців на рік!.. За віщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, громадську отару пасеш,- рублів з півсотні виробляєш… Яких? де? Я - старець, нищий… Спасибі, люди змилосердились… Так - ні! І те їм оддай… а сам з голоду пропади… Прокляті! і суду на вас немає, й права!..-гірко закінчив дід.

У Чіпки аж мороз подрав по спині: він ніколи не чув такого дідового голосу… Думка його закаламутилась, завихорилась; кров прилила в голову; він мовчав, боявся словом перервати дідове горе… Він сам не знав такого, а почував з дідової мови, що воно тяжке-тяжке… $$$

Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душі важко, на серці сумно - аж мов нудно… Так буває тоді, як серцем чуєш якесь лихо, а назвати його не вмієш. Хвилини тоді здаються за часи, часи - за дні, дні - за роки… Черв'як швидше плазує, ніж такі хвилини… І хочеться вперед заглянути, подивитись - що з того буде, і страх обіймає, аж волосся на голові підіймається, серце каменіє.

Дід знову забалакав, наче сам до себе: "Ще мало людей забили, на той світ позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов їх земля проглинула?.. А з живих - трохи юшки поповарили?!. Так ще й До старця… Що ж з мене візьмеш?!. Я людям служу, громаді служу - за хліб, за спасибі… от що! Ну, беріть знову у двір, лежатиму та даремно хліб їстиму та й годі… Беріть?.. Легко сказати - беріть! А степ?.. а' вівці?.. Я привик до цього, як до рідного… Прощайте?! Щоб ви з своєю силою попрощалися!.. Вівця для мене-все одно, що людина: і їсть, і п'є, і боліє… тільки не скаже нічого, не вимовить!.. Хіба я не бачу, хіба я не знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Мені він не так дозо-ля: я вже стара собака, натерпівся всього… А он- ягня? Зігнулося, тремтить, змерзло… Бачу, бачу… Я б тебе коло свого серця обігрів, як дитину… Та не обігрію! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити… Йому ще трохи… Ще, бач… ще…"