Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

К. стояв перед клаптиком паперу, аж тут на поріг ступив якийсь чоловік, що крізь відчинені двері зазирнув до житлової кімнати, звідки можна було побачити й залу засідань, і зрештою запитав K., чи той не бачив тут недавно однієї жінки.

— Ви судовець, так? — запитав К.

— Атож, — відповів чоловік. — Ага, ви звинувачений K., тепер я впізнав вас, ласкаво прошу заходити, — і він простяг К. руку, чого той аж ніяк не сподівався. — Сьогодні, правда, засідання нема, — додав згодом судовець, побачивши, що К. мовчить.

— Знаю, — відповів К. і став придивлятись до цивільного одягу судовця: поряд із звичайними ґудзиками були пришиті два позолочені, зрізані, напевне, зі старої офіцерської шинелі: тільки вони й засвідчували належність цього чоловіка до судового прошарку.

— Десь хвилину тому я розмовляв із вашою дружиною. Тепер її тут нема. Студент забрав її до кімнати слідчого.

— Бачите, — заходився пояснювати судовець, — її завжди забирають від мене. Сьогодні неділя, мій неробочий день, але ж, щоб мене викурити звідси, мені звеліли переказати якесь геть непотрібне повідомлення. Йти, щоправда, не дуже далеко, тож я мав надію, що, як покваплюсь, іще вчасно повернуся. Отже, я біг щодуху, прокричав урядовцеві, до якого мене послано, оте повідомлення в прочинені двері, і мені так забивало дух, що він навряд чи й зрозумів мене, потім побіг назад, але студент виявився меткіший, його дорога була, зрештою, коротша, йому досить лише збігти сходами. Якби я не був такий залежний, я б уже давно розквацяв того студента на оцій стіні. Отут, біля цього папірця. Я мріяв про це вже не раз. Ось він прибитий трохи вище від підлоги, руки розведені, пальці розчепірені, криві ноги вигинаються, немов колесо, і всюди навколо плями крові. Але досі це була тільки мрія.

— А що, більше нічим зарадити не можна? — сміючись, запитав К.

— Не знаю, — відповів судовець. — А він тепер став іще паскудніший, досі він забирав її тільки до себе, а тепер водить її, — власне, цього я давно сподівався, — ще й до слідчого.

— А ваша дружина тут зовсім невинна? — присилував себе запитати K., бо навіть йому цієї миті страшенно допікали ревнощі.

— Де там, — зітхнув службовець, — її провина якнайбільша. Вона сама чіпляється йому на шию. Ну, а той уганяє за кожною жінкою. Лиш у цьому будинку є п’ять квартир, куди він пробрався, але його звідти викинули. А втім моя дружина найгарніша на весь будинок, проте саме я не маю права боронитися.

— Якщо така ситуація, тут і справді нічим не зарадиш, — погодився К.

— Чого ж це не зарадиш? — здивувався судовець. — Треба тому студентові, як приставатиме до моєї дружини, — а він таки боягуз, — бодай раз добряче натовкти боки, щоб він уже й не дивився на неї. Але я не смію його бити, і ніхто не зробить мені цієї ласки, кожен боїться його влади. На це здатний тільки такий чоловік, як ви.

— Чого саме я? — вразився К.

— Бо ви звинувачені, — пояснив судовець.

— Так, — кивнув K., — але мені тим паче треба боятися, що він, навіть якщо, можливо, не вплине на результат процесу, має, напевне, вплив на попереднє розслідування.

— Звичайно, — кивнув судовець, немов слова К. збігалися з його власного думкою. — А в нас тут, як правило, безрезультатних процесів не буває.

— Я теж такої думки, — признався K., — але це аж ніяк мені не зашкодить при нагоді таки взятися за студента.

— Я був би вам дуже вдячний, — трохи офіційно сказав судовець, здається, він, власне, й не вірив у здійсненність свого найпотаємнішого бажання.

— Можливо, — говорив далі K., — годиться віддухопелити ще декого з судовців, а то й усіх гамузом.

— Так-так, — кивав головою судовець, немов ішлося про очевидні речі. Потім подивився на К. з довірою, що її попри всю його приязність досі не відчувалося, й додав: — У нас завжди виникають якісь бунти. — Але тема, либонь, трохи збентежила його, бо він урвав її словами: — А тепер мені треба подати рапорт до канцелярії. Ви підете зі мною?

— А що я там робитиму? — запитав К.

— Побачите канцелярію. Там на вас ніхто й уваги не зверне.

— А чи варто її дивитися? — завагався K., дарма що йому дуже кортіло піти туди.

— Бачите, — взявся пояснювати судовець, — я гадаю, вона вас зацікавить.

— Добре, — наважився врешті K., — я піду з вами. — І швидше за судовця збіг східцями вгору.

Заходячи, К. мало не заорав носом, бо за дверима була ще одна сходинка.

— А на відвідувачів тут не дуже зважають, — зауважив він.

— Тут на них узагалі не зважають, — поправив судовець. — Ви лиш погляньте, яка тут почекальня.