Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

— Тут вам не можна залишатися, ви заважаєте рухові. — К. очима запитав її, якому рухові тут можна заважати. — Я проведу вас, як хочете, до кімнати для недужих. Допоможіть мені, будь ласка, — звернулася вона до чоловіка в дверях, що відразу підступив ближче.

Проте К. не хотілося до кімнати недужих, він якраз щосили намагався уникнути, щоб його вели далі, бо що далі його поведуть, то гірше йому ставатиме, і тому сказав:

— Ні, я вже можу йти, — і, розслаблений спокійним відпочинком на стільці, тремтячи звівся на ноги. Але стояти було несила. — Ноги не йдуть, — зітхнув він і, похитавши головою, знову сів. К. згадав про судовця, що міг би легко вивести його звідти, але той, здавалося, давно вже подався геть. К. дивився повз дівчину й чоловіка, що поставали перед ним, і ніде не бачив свого судовця.

— Гадаю, — сказав чоловік, що, до речі, був елегантно вбраний, надто впадав у вічі його сірий жилет із двома довгими загостреними полами, — панові недобре, бо на нього подіяло тутешнє повітря, отже, найкраще, — і йому самому це сподобається найдужче, — не вести його до кімнати для недужих, а просто вивести з канцелярії.

— Щира правда! — закричав К., з великих радощів майже урвавши чоловіка на слові. — Звісно, мені одразу стане краще, я, зрештою, не дуже й кволий, треба тільки підтримати мене попід руки, я великого клопоту не завдам, та тут і дорога недовга, доведіть мене до дверей, я там ще посиджу трохи на сходах і миттю зберуся на силі, я, власне, на такі напади не страждаю, ця кволість і мені самому несподіванка. Адже я теж службовець і звик до конторної задухи, але тут вона вже надто дошкульна, ви й самі казали про це. Тож, будь ласка, виявіть люб’язність, проведіть мене трохи, мені, власне, голова паморочиться і тому стане зле, як я підведуся сам. — І К. підняв плечі, аби помічникам було легше взяти його під руки.

Та чоловік не послухав його, а спокійнісінько сунув руки в кишені штанів і розреготався.

— Дивіться, — сказав він дівчині, — я, отже, не помилився. Панові тільки тут так погано, а не всюди.

Дівчина теж засміялась, але легенько вдарила чоловіка пучками по руці, немов він дозволив собі з К. занадто сміливий жарт.

— Але ви собі нічого не думайте, — сказав їй чоловік, сміючись і далі, — я справді виведу звідси цього добродія.

— Тоді добре, — і дівчина схилила на мить свою гарненьку голівку. — Ви не зважайте на його сміх, — звернулась вона до K., що, знову спохмурнівши, втупився в простір перед собою і, здається, не потребував жодних пояснень, — цей добродій, — можна я вас представлю? (Чоловік рукою дав дозвіл.) — Цей добродій дає довідки. Нашим клієнтам він дає всі потрібні їм довідки: адже населення не дуже обізнане з нашим правосуддям і багато хто вимагає довідок. Він знає відповідь на всі запитання, можете, якщо коли з’явиться бажання, випробувати його. Але це не єдина перевага, друга його перевага — елегантне вбрання. Ми, судовці, якось собі подумали, що той, хто дає довідки і неодмінно перший розмовляє з клієнтами, повинен, аби справляти гідне перше враження, вишукано вдягатись. Натомість ми, решта, як уже й на мені можна бачити, вдягаємось, на жаль, поганенько і старомодно, а проте нема й жодного сенсу щось витрачати на одяг, бо ми майже завжди сидимо в канцелярії, навіть ночуємо тут. Але, як я вже казала, вважаємо, що подавач довідок має бути ошатний. Та оскільки від нашого начальства, яке в цьому питанні трохи дивне, годі чогось домогтися, ми склали гроші — нам допомагали навіть притягнені до суду — і купили йому оце гарне вбрання, а також інші костюми. Тепер усе було б готове, аби справляти добре враження, але оцей його сміх знову псує геть усе, і люди лякаються.

— Справді, — глузливо потвердив чоловік, — але, панно, я не розумію, навіщо ви розповідаєте чужому про наші внутрішні справи, або, радше, мало не силою втовкмачуєте йому те, про що він і слухати не хоче? Ви ж подивіться, він хоч сидить отут, а міркує про щось своє!

К. не мав бажання заперечувати, намір дівчини був, може, й добрий, вона, можливо, прагнула трохи розважити його або дати йому змогу зосередитись, але її зусилля виявились марні.

— Я мушу пояснити йому, чому ви смієтесь, — мовила дівчина. — Ваш сміх ображає його.

— Гадаю, він мені вибачить іще й не таку образу, якщо зрештою я таки виведу його звідси.

К. не казав нічого, не піднімав очей і терпляче слухав, як ті двоє говорять про нього, мов про річ, такий стан був йому найлюбіший. Але раптом на одній руці він відчув руку довідковця, а на другій — дівочу.