Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

Наголошую ще раз: наслідувати людей мені зовсім не хотілося; я наслідував їх лише через те, що шукав якого-небудь виходу, інших причин у мене не було. До того ж та перша моя перемога дала не багато. Людський голос я відразу потому втратив, і повернувся він аж через кілька місяців; а ось відраза до горілки прокинулася навіть із новою силою. І все ж таки мій шлях у житті визначився, звичайно, раз і назавжди.

Незабаром у Гамбурзі, коли мене передали моєму першому дресирувальникові, я побачив перед собою таку альтернативу: або зоопарк, або вар’єте. І я не вагався. Я сказав собі: «Зроби все, щоб потрапити до вар’єте; це — вихід; зоопарк — то не що інше, як ще одна клітка; якщо попадеш до неї, тобі гаплик».

І я, шановні добродії, почав учитися. Ох, та що там казати; коли треба, доводиться вчитись; якщо хочеш знайти вихід, мусиш учитись; учитися, незважаючи ні на що. Треба самому брати в руки батога й нещадно вибивати з себе найменший опір. Мавпячий дух вилітав з мене так стрімко, що мій перший навчитель і сам мало не обернувся на мавпу, дресирування довелося припинити, бо його поклали до лікарні. На щастя, невдовзі він звідти вийшов.

Але мені знадобилося багато вчителів, іноді я навчався навіть у кількох одночасно. А коли вже трохи впевнився у своєму хисті, коли мої успіхи набули розголосу, а моє майбутнє вже почало набувати виразніших рис, я почав наймати собі вчителів сам; я посадив їх у п’ятьох кімнатах, розташованих одна за одною, і навчався в усіх одночасно, без упину перебігаючи з однієї до іншої.

Які то були успіхи! Світло знань звідусіль проникало в мій мозок і пробуджувало його від сну! Не заперечуватиму, я був щасливий. Але й не приховуватиму: свої досягнень я не переоцінював ані тоді, ані переоцінюю їх і поготів тепер. Завдяки досі небаченим на землі зусиллям я досяг освітнього рівня середнього європейця. Сама собою ця обставина — може, й суща дрібниця, але для мене вона важлива тим, що дала змогу вирватися з клітки й виявилася таким потрібним мені виходом — виходом у люди. У нашій мові є чудовий вислів: «сховатися в кущі»; саме це я й зробив — сховався в кущі. Іншого шляху я не мав, якщо не забувати про те, що свобода мені не світила.

Розмірковуючи тепер над пройденим шляхом та його дотеперішньою метою, я не відчуваю ні жалю, ні втіхи. Ось я напівсиджу-напівлежу у кріслі-гойдалці, руки в кишенях штанів, на столі — пляшка вина, й дивлюсь у вікно. Коли до мене приходять гості, я приймаю їх, як і годиться. У передпокої сидить мій імпресаріо; якщо мені потрібно що-небудь йому сказати, я дзвоню, а він приходить і вислуховує мене. Майже щовечора я виступаю, і мої сценічні успіхи вже навряд чи потребують поліпшення. Коли пізно ввечері я повертаюся додому після бенкету, прийняття десь у науковому товаристві чи після затишної вечірки, вдома на мене очікує мавпочка-шимпанзе, і я розважаюся з нею на мавпячий лад. Удень я бачити її не бажаю; річ у тім, що в її погляді прозирає божевілля збитої з пуття дресированої тварини; ніхто, крім мене, цього не помічає, а мені дивитися на це несила.

А загалом я все ж таки досяг того, чого прагнув. Не можна сказати, що задля цього не варто було докладати стількох зусиль. А втім, думка людей мене не цікавить; я мрію лише про широкий розголос; я пишу — зокрема, й вам, високоповажані панове академіки, — лише про те, що є.

(Переклав Олекса Логвиненко)

Один цирковий гімнаст, — а всі ж добре знають, що вправи на трапеції, виконувані під самим куполом великих цирків, — найскладніше з усіх приступних людині вмінь, — спершу прагнучи сягнути досконалості, а згодом корячись невблаганній силі звички, надумав так улаштувати своє життя, щоб увесь час, день і ніч, поки циркові не треба переїздити, зоставатися на трапеції. Всі його, зрештою, дуже скромні потреби задовольняли служники, що, міняючи один одного, чатували внизу і в для цього й зробленому посуді подавали нагору й опускали все необхідне. Довколишнім такий спосіб життя не завдавав якогось великого клопоту, трохи заважало тільки те, що під час виконання решти номерів програми годі було приховати, що гімнаст залишався нагорі, і, дарма, що той сидів якнайсумирніше, глядачі час до часу поглядали на нього. Але дирекція вибачала це гімнастові, то був незрівнянний, неперевершений артист. Звичайно, зважали й на те, що він так живе не з примхи, а тільки заради щохвилинних тренувань, аби досконало володіти своїм мистецтвом.