Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

Не розмірковував, зате спостерігав за всім, либонь, дуже спокійно. Я бачив, як на палубі снували туди-сюди люди — щоразу ті самі обличчя, ті самі рухи, нерідко мені навіть здавалося, що то ходить та сама людина. Та людина — або ті люди — пересувалися, отже, безперешкодно. Переді мною замріла висока мета. Ті люди не обіцяли мені, що коли я стану таким, як вони, то ґрати мої відчиняться. Ніхто не обіцяє того, що наперед здається нездійсненним. Але опісля, щойно воно здійсниться, дістаєш і обіцянки, на які так марно сподівався доти. А в самих тих людях не було нічого такого, що мене аж так приваблювало б. Якби мене цікавила ота вже згадана свобода, то я запевне віддав би і перевагу океанським хвилям перед тим виходом, який прозирав у похмурих людських поглядах. Так чи так, а я стежив за тими людьми вже задовго до того, як почав замислюватися над такими речами, й саме мої спостереження, нагромаджуючись, штовхали мене на певний шлях.

Наслідувати людей було дуже легко. Плювати я навчився вже в перші дні. Згодом ми почали плювати один одному межи очі; різниця між нами полягали лише в тому, що я свою фізію облизати міг, а люди — ні. Люльку я вельми скоро навчився смоктати, як запеклий курець, а коли потім ще й притискав великим пальцем тютюн у головці, то вся середня палуба від захвату аж вищала; ось тільки довго не міг я збагнути, чим відрізняється натоптана люлька від порожньої.

Та найбільше клопоту мені завдавала горілка. Дух її був нестерпний; я щосили намагався перебороти себе, але зробити це пощастило аж за кілька тижнів. Хоч як дивно, але до тієї моєї внутрішньої боротьби люди ставилися поважніше, ніж до будь-чого іншого в мене. Навіть у спогадах я не відрізняю тих людей одне від одного, пам’ятаю лишень, що один там раз по раз підходив до моєї клітки — сам або з товаришами, вдень і вночі, будь-якої години; він ставав з пляшкою перед кліткою і давав мені уроки. Мій учитель не міг мене збагнути, він намагався розгадати загадку мого буття. Чоловік неквапно відкупорював пляшку і пильно вдивлявся в мене, переконуючись, чи я його зрозумів; сказати правду, я щоразу не зводив з нього завороженого, нетерплячого погляду; серед людей ще жоден інший учитель на всій земній кулі не мав такого старанного учня, як я. Відкупоривши пляшку, він підносить її до рота; я не відриваю від нього очей, стежу за кожним його рухом; ось він, задоволений мною, киває головою й притискає пляшку до губів; тоді я, у захваті від поступового прозріння, з радісним виском заходжуюся чухмаритись де попало; чоловік з насолодою робить перший ковток, а я, згораючи від нетерплячки, у розпачі, що не можу зробити так, як він, гиджу у клітці просто під себе, і це, знову ж таки, неймовірно тішить мого вчителя; нарешті він далеко відводить від себе руку з пляшкою, а тоді різко знов підносить її до рота й, відкинувши назад голову — задля науки навіть далі, ніж треба, — одним духом вихиляє горілку до дна. А мені, геть змученому глибокою жагою, вже не сила дивитися на нього, і я знесилено повисаю на ґратах; тоді він завершує теоретичну частину курсу тим, що поплескує себе по череву й шкірить зуби в усмішці.

Аж тепер починається власне практика. Та чи не перевтомила мене теорія? Авжеж, схоже, перевтомила. Така вже моя доля. І все ж я, скільки стає сил, тягнуся рукою до поданої пляшки й, тремтячи всім тілом, заходжуюсь її відкупорювати; це мені вдається, і я помалу відчуваю приплив нових сил; я підношу пляшку — майже точнісінько так само, як це робить учитель, — приставляю її до губів і… з відразою кидаю на підлогу; атож, з відразою, хоч вона й порожня, від неї лише відгонить горілкою. Кидаю на превеликий жаль моєму вчителеві й на ще більший жаль мені самому; ні його, ні мене не втішає навіть те, що я, відкинувши пляшку, ніколи не забуваю старанно поплескати себе по череву й ошкірити зуби в усмішці.

Здебільшого так і минали наші уроки. Та ось що робило честь моєму вчителю: він ніколи на мене не гнівався; щоправда, іноді таки тицяв запаленою люлькою мені в шерсть і робив це доти, доки шерсть починала тліти й то саме в такому місці, де мені важко було її погасити; але потім він сам гасив її своєю величезною доброю рукою; вчитель на мене не гнівався, ні, він розумів, що проти мавпячої натури ми з ним боремося на одному боці й що найтяжчі випробування випали на долю мою.

Зате яка ж то була перемога для мене і, певна річ, для нього, коли одного чудового вечора на очах у численних глядачів — очевидно, тоді було якесь свято, бо на палубі грав грамофон, а поміж людьми походжав офіцер, — коли того вечора я, отже, саме тієї хвилини, як за мною ніхто не спостерігав, схопив одну з повних пляшок, через недогляд залишену біля моєї клітки, а тоді, викликаючи в публіки чимдалі більший захват, натренованими рухами відкоркував її, підніс до рота й без вагань, навіть не скривившись, тільки закотивши під лоба очі, вихилив горілку до самісінького дна, аж у горлянці забулькало, мов у справдешнього п'яниці; порожню пляшку я відкинув убік уже не як зневірений невдаха, а як майстер своєї справи; і хоч поплескати себе по череву я й забув, зате, відчувши, що в мене зашуміло в голові й уже не в змозі стриматися, коротко й виразно вигукнув: «Агей!» — інакше кажучи, забалакав людською мовою! Завдяки цьому вигуку я одним стрибком перескочив до людської спільноти, й відлуння: «Послухайте, та він-бо розмовляє!» — солодким цілунком торкнулося мого геть спітнілого тіла.