Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

Він зробив знак головою, і підійшов шакал, на іклі в якого висіли невеличкі, давно заіржавілі швацькі ножиці.

— Ну, нарешті ножиці! А тепер годі вже! — вигукнув ватаг арабів у нашому каравані; чоловік підкрався до нас проти вітру й тепер стояв, замахуючись величезним батогом.

Шакали стрімголов кинулися врозтіч, але, трохи повідбігавши, все ж таки поставали, збились у зграю, таку численну, щільну й застиглу, що вона нагадувала низенький пліт з мандрівними вогниками над ним.

— Отже, добродію, і це видовисько ти також бачив і чув, — промовив араб і засміявся так весело, як це лишень дозволяла стриманість його племені.

— Виходить, ти знаєш, чого хочуть ці тварини? — спитав я.

— Ну звісно, добродію, — відповів чоловік, — адже про це знають усі: поки живуть араби, ці ножиці мандрують пустелею і мандруватимуть разом із нами повік. Їх пропонують кожному європейцеві; кожен європеєць — це саме той, хто, як здається шакалам, покликаний на таке велике діло. Безглуздою надією живуть ці тварини; дурні вони, справжні дурні. Того ж ми їх і любимо; це — наші собаки; вони кращі за ваших собак. Ось поглянь, уночі здох верблюд, я звелів принести його сюди.

Підійшли четверо носіїв і кинули на землю перед нами важкого трупа. Щойно він упав, шакали подали голоси. Загрібаючи черевом землю, раз у раз спиняючись, вони підкрадалися до падалі так, немовби кожного нездоланно тягла туди мотузка. Про арабів шакали вже й забули, забули про ненасить, їм забивала памороки всесильна присутність цього трупа, від якого несло важким духом. Один уже вп’явся зубами в горлянку і з першого ж таки укусу знайшов артерію. Мов невеличка несамовита помпа, яка силкується, хоч і марно, неодмінно погасити величезну пожежу, конвульсивно посмикувався й здригався кожен м’яз у тілі шакала. І ось уже всі тварини горою залягли на трупі й узялися за ту саму роботу.

І тоді ватаг заходився вздовж і впоперек щосили репіжити їх батогом. Шакали попідводили голови й, напівсп’янілі-напівнепритомні, побачили перед собою арабів; відчувши тепер батога мордами, тварини повідскакували від трупа й відбігли трохи назад. Але верблюжа кров уже розтеклася калюжами, вона курилась, тіло в багатьох місцях було широко розірване. Шакали не могли стриматися — вони знов були вже тут; ватаг знов замахнувся батогом; я схопив його за руку.

— Маєш рацію, добродію, — сказав він. — Що ж, нехай роблять своє діло; та й пора вже нам у дорогу. Ти їх бачив. Дивовижні тварини, чи не так? Але як же вони нас ненавидять!

(Переклав Олекса Логвиненко)

Імператор — так казано — тобі, одинокому, тобі, жалюгідному підданцеві, мізерній тіні від імператорського сонця, загубленій у найдальшому закутку, саме тобі імператор зі смертного ложа свого послав вістку. Він звелів вісникові вклякнути біля ложа і пошепки переказав послання йому на вухо; і такої ваги надавав він тому посланню, що наказав вісникові ще й повторити його собі на вухо. Тоді, кивнувши головою, підтвердив, що вісник добре запам’ятав сказане. І перед усіма свідками своєї смерті — а всі проміжні стіни були зломлені і на парадних сходах, скільки око сягало, щільним кільцем стояли значні люди держави, — перед усіма ними вирядив вісника. Вісник одразу ж вирушив у дорогу; дужий, невтомний, він обома руками прокладає собі дорогу в юрбі; а коли натикається на опір, то показує на груди, де має знак сонця; ніхто так легко не долає шлях, як він. Але юрба така велика; її оселям немає краю. Коли б перед ним було чисте поле, як би він мчав, і незабаром ти, певне, почув би солодкий стук його руки у твої двері. Та ба, як марно старається вісник; він ще й досі пробивається крізь покої внутрішнього палацу; і ніколи йому їх не подолати; а якби й пощастило подолати, то нічого він цим не досяг би; йому треба було б ще перейти сходи; а коли б він і перейшов їх, то нічого б цим не досяг; треба було б ще перебратися через численні подвір’я, а за тими подвір’ями інший палац, що оточує перший, і знову сходи й подвір’я, і знову палац, і так цілі тисячоліття; і якщо б він усе-таки вихопився з останньої брами — проте ніколи, ніколи йому не досягти цього, — перед ним була б ще тільки резиденція, середина світу, засипана покидьками. Нікому не пробитися крізь неї, а надто з посланням мерця. А ти сидиш біля свого вікна і мрієш про нього, коли надходить вечір.

(Переклав Євген Попович)

Доведено, що вбивство сталося за таких обставин.