Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

Один підійшов ззаду, підліз мені під руку й щільно притиснувся до мене, так ніби прагнув мого тепла, а тоді став переді мною, майже перед самісіньким носом, і заговорив:

— Я тут, куди око сягає, — найстаріший шакал. Я щасливий, що маю ще нагоду тебе тут привітати. А то вже майже втратив був надію, адже ми чекаємо на тебе безкінечно довго; чекала моя мати, і її мати, а до неї всі її матері аж до матері всіх шакалів. Повір мені!

— Дивно, — мовив я, забувши підпалити дрова, наготовані поряд для того, щоб відлякувати димом шакалів. — Чути це мені дуже дивно. Я потрапив сюди з далекої півночі суто випадково й затримуватися тут надовго не маю наміру. Чого ж вам треба, шакали?

І вони, немовби підохочені цим, либонь, аж надто привітним звертанням, обступили мене зусібіч іще щільніше; дихали всі часто й хрипко.

— Ми знаємо, — почав їхній старійшина, — що ти — з півночі, на цьому й ґрунтується наша надія. На півночі є здоровий глузд, якого не знайдеш тут, серед арабів. Розумієш, із цієї холодної пихи не викресати жодної іскри здорового глузду. Вони вбивають тварин, щоб пожирати їх, а стервом гордують.

— Не говори так голосно, — сказав я, — неподалік сплять араби.

— Ти таки чужоземець, — відповів шакал, — а то б знав, що ніколи ще у світовій історії шакал не боявся араба. Чому ми маємо їх боятися? Хіба мало вже тої напасті, що нам судилося жити ізгоями серед такого народу?

— Може, й так, може, й так, — промовив я, — я не беруся судити про речі, мені вельми далекі; суперечка ця, схоже, дуже давня, а отже, не обходилася вже, мабуть, без крові; тож тільки кров’ю, либонь, і скінчиться.

— Ти дуже розумний, — сказав старий шакал; і всі задихали ще швидше, напружуючи свої легені, хоч жоден і не зрушив з місця; з їхніх роззявлених пащ цідився гіркуватий запах, стерпіти який іноді можна було, тільки зціпивши зуби. — Ти дуже розумний; те, що ти кажеш, відповідає нашому давньому вченню. Отже, ми позбавимо їх крові, й суперечці настане край.

— О! — вигукнув я запальніше, ніж хотів. — Вони захищатимуться; вони з гвинтівок розстрілюватимуть вас цілими зграями.

— Ти не так нас зрозумів, — сказав шакал, — ти зрозумів нас за людським звичаєм, який, виходить, дається взнаки й на далекій півночі. Ми ж бо їх не вбиватимемо. А то в Нілі забракло б води, щоб нам відмитися. Адже ми, щойно вгледимо їх, живих-живісіньких, втікаємо на свіже повітря, в пустелю, яка через це й стала нашою батьківщиною.

І всі шакали довкола (а тим часом їх набігло здалеку ще сила-силенна) поопускали аж до землі голови й заходилися чистити їх передніми лапами; здавалося, вони намагаються приховати свою відразу, таку жахливу, що мені хотілося підскочити високо вгору й утекти з того їхнього кільця.

— То що ж ви надумали робити? — спитав я і спробував підвестися.

Але зробити це мені не пощастило: ззаду два молоді шакали міцно схопили мене зубами за піджак і сорочку. Тож я мусив сидіти.

— Вони підтримують твій шлейф, — поважно пояснив старий шакал, — це — вияв шаноби.

— Нехай відпустять! — вигукнув я, обертаючись то до старого, то до тих двох молодих шакалів.

— Звичайно, відпустять, — мовив старий, — коли вже ти цього вимагаєш. Але треба трішки зачекати, бо вони своїм звичаєм дуже міцно стисли зуби й тепер мають поволі розводити щелепи. А тим часом вислухай наше прохання.

— Ви поводитесь так, що сприйняти його мені буде досить важко, — відповів я.

— Не карай нас за нашу недотепність, — сказав шакал і вперше закликав на допомогу свій природний жалісний тон. — Ми — звірі бідні, маємо лише зуби; для всього, що хочемо зробити, для доброго й поганого ми не маємо нічого, крім зубів.

— То чого ж ти хочеш? — спитав я, вже не так суворо.

— Добродію! — вигукнув він, і всі шакали завили; дуже віддалено це нагадало мені якусь мелодію. — Добродію, ти маєш покласти край суперечці, яка розділяє світ надвоє. Того, хто це зробить, наші предки описали саме таким, який оце ти. Від арабів нам потрібен спокій, повітря, яким можна дихати, чистий обрій, на якому їх не було б видно; щоби баран не кричав під ножем в араба; нехай усяка звірина спокійно здихає собі сама; щоб ми безперешкодно все з неї випивали й очищали її до кісток. Ми прагнемо чистоти, нічого іншого, крім чистоти.

І всі шакали заплакали, заридали.

— І як лишень ти можеш жити в цьому світі — ти, в кого таке шляхетне серце й такі солодкі нутрощі? Усе, що в араба біле, — то бруд, усе, що в нього чорне, — то бруд; борода в араба — то жах; поглянеш у кутики його очей — хочеться виблювати; а як підніме він руку, то під пахвою в нього наче розверзається пекло. Тим-то, о мій добродію, тим-то, о мій любий добродію, візьми у свої всемогутні руки, візьми у свої всемогутні руки оці ножиці й поперерізай арабам горлянки!