Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

Мандрівник, намагаючись сховати від офіцера очі, знічев'я крутив на всі боки головою. Офіцер подумав, що того дивує пустка в долині, тому схопив гостя за руки й, тупцяючи круг нього, щоб перехопити його погляд, спитав:

— Чи ви бачите цю ганьбу?

Але мандрівник мовчав. Тоді офіцер вирішив на хвильку дати йому спокій; розставивши ноги й упершись руками в боки, він німо втупився в землю. Та потім підбадьорливо всміхнувся до мандрівника й промовив:

— Учора, коли вас запрошував комендант, я стояв неподалік. Я чув те запрошення. Я коменданта знаю. І відразу зметикував, навіщо він вас запрошував. Хоча влади у нього й достатньо, щоб виступити проти мене, однак на це він поки що не зважується й хоче, мабуть, запастися вашою думкою про мене — думкою авторитетного чужоземця. Він усе добре розрахував; ви тут, на острові, другий день, колишнього коменданта, його думок і намірів не знали, вас сковують суто європейські уявлення і сприйняття, можливо, ви — принциповий супротивник смертної кари взагалі й такого механізованого її виконання зокрема; крім того, ви бачите, що страту ми здійснюємо не публічно, в жалюгідній обстановці, на вже трохи несправній машині… То хіба все це вкупі — так міркує комендант — не дає підстав сподіватися, що мого методу ви не схвалите? А коли ви його не схвалите, то — я й далі міркую, як комендант, — про це не мовчатимете, адже ви, певна річ, не зрадите своїх переконань, випробуваних часом. Ви, звісно, знайомі з багатьма своєрідними звичаями в багатьох народів і вмієте ці звичаї поважати, тож ваші висловлювання проти такого методу будуть, либонь, не такі категоричні, якими вони були б, можливо, у вас на батьківщині. Та це комендантові й не потрібно, анітрохи. Досить лишень якогось необережного, мимохідь сказаного слова. І зовсім не конче, щоб воно відповідало вашим переконанням, — головне, щоб воно формально відповідало його бажанню. А в тому, що він почне вас розпитувати, вдаючись до всіх своїх хитрощів, — у цьому я не маю сумніву. А його панії сидітимуть кружка, нагостривши вуха; ви, наприклад, казатимете: «У нас судочинство влаштовано не так», або: «У нас звинуваченого, перше ніж ухвалювати йому присуд, спочатку допитують», або: «У нас, крім смертного вироку, є й інші види покарань», або: «У нас тортури були тільки в середньовіччі». Усі ці зауваження слушні, й для вас вони самі собою зрозумілі — такі собі безневинні зауваження, які не стосуються мого методу. Але як сприйме їх наш комендант, ця добра душа? Я вже бачу, як він різко відсовує стільця й поквапно виходить на балкон; бачу, як услід за ним вибігають його панії, й чую його голос — панії називають цей голос громовим, — і цим голосом комендант промовляє: «Великий дослідник західного світу, уповноважений вивчати судовий устрій у всіх країнах, щойно заявив, що наше судочинство, яке ґрунтується на давніх звичаях, негуманне. Після цього висновку такої знаменитої людини я, певна річ, не можу й далі миритися з нашим судочинством. Отож віднині наказую…» І таке інше. Ви пробуєте втрутитись, ви ж бо не казали того, що він вам приписує, не називали мого методу негуманним, навпаки, на ваше глибоке переконання, це — судочинство щонайгуманніше й найбільшою мірою гідне людини; крім того, ви в захваті й від усієї цієї машинерії… Та де там, пізно; ви навіть не маєте змоги вийти на балкон, де вже повно паній; ви хочете привернути до себе увагу, хочете заволати, але одна з тих паній своєю ручкою затуляє вам рота, а сам я і творіння колишнього коменданта, пиши, пропали.

Мандрівник мимоволі притлумив усмішку; то ось яке легке, виявляється, завдання, яке йому здавалося таким важким. І він ухильно відповів:

— Ви переоцінюєте мій авторитет; комендант читав мого рекомендаційного листа і знає, що я не фахівець з методів судочинства. Якби мені й довелося висловлювати свою думку, то це була б думка приватної особи, анітрохи не вагоміша за думку будь-кого іншого, в кожному разі вона мала б куди меншу вагу, ніж думка самого коменданта, наділеного в цій виправній колонії, як мені здається, дуже широкими правами. Коли вже його думка про ваш метод судочинства справді така непохитна, як ви гадаєте, то, боюся, цьому методу настав, звичайно, кінець і без мого скромного сприяння.

Чи вже збагнув це офіцер? Ні, ще не збагнув. Він рвучко крутнув головою, коротко озирнувся на засудженого й солдата, які, здригнувшись, відсахнулися від рису, ступив упритул до мандрівника й, дивлячись йому не в очі, кудись на піджак, тихіше, ніж говорив досі, промовив: