Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

Мандрівник, наставивши вухо до офіцера й сховавши руки в кишені піджака, спостерігав за роботою машини. Засуджений також стежив за нею, хоч нічого й не розумів. Він стояв, трохи нахилившись уперед, і дивився, як похитуються туди-сюди зубці; тим часом офіцер подав знак солдатові, той розітнув засудженому ззаду ножем сорочку й штани, і вони впали на землю; чоловік ще спробував був підхопити їх, щоб прикрити свою голизну, але солдат просто підняв його і струснув з нього останнє лахміття. Офіцер наладнав машину, запала тиша, і в ній засудженого поклали під борону. Ланцюги з нього поскидали, замість них поприв’язували паски; першої хвилини засудженому це видалося мало не полегкістю. Та ось борона опустилася ще трохи нижче, позаяк чоловік був дуже худий. Коли зубці торкнулися засудженого, на шкірі в того повиступали сироти; поки солдат клопотався його правою рукою, чоловік випростав ліву, не дивлячись куди; але це був саме той бік, де стояв мандрівник. Офіцер весь час позирав скоса на його обличчя, так ніби хотів угадати, яке враження справляє на цього чужоземця екзекуція, про яку він розповів йому бодай у загальних рисах.

Один пасок, призначений для руки, порвався — мабуть, солдат затяг його надто туго. Він показав офіцерові відірваний шматок і попросив допомогти. Офіцер таки підійшов до нього; повернувши голову в бік мандрівника, він сказав:

— Машина дуже складна, часом то те, то те рветься або ламається; але це не має збивати з пуття, коли давати їй загальну оцінку. До речі, паску можна знайти заміну відразу; зараз я скористаюся ланцюгом; щоправда, права рука вібруватиме вже не так м'яко. — І, закріплюючи ланцюга, додав: — Тепер нам кошти на утримання машини виділяють дуже обмежені. При колишньому коменданті я міг вільно розпоряджатися готівкою, призначеною лише на такі витрати. Тут був склад, де зберігалися найрізноманітніші запасні частини. Сказати правду, я гроші просто-таки тринькав — тобто тринькав колись, не тепер, як це стверджує новий комендант; він тільки й шукає приводу, щоб скасувати колишні порядки. Тепер кошти на утримання машини в його руках, і коли я посилаю кого-небудь по новий пасок, то від мене як доказ вимагають порваного, і надійде новий аж за десять днів, та ще й гіршої якості, ні на що не придатний. А як я доти працюватиму на машині без паска — те нікого не цікавить.

Мандрівник міркував: «Рішуче втручатися в чужі справи — це завжди ризик». Він не мешкав ані в цій виправній колонії, ані в країні, якій колонія належала. Щойно він спробує засудити таку страту чи, тим більше, стати їй на заваді, як йому скажуть: «Ти тут — чужоземець, отож помовч». На це він не матиме нічого заперечити, а лише зможе додати, що в цьому випадку не розуміє навіть сам себе, адже подорожувати він пустився тільки задля того, щоб побачити світу, але в жодному разі не задля того, щоб змінювати правосуддя в чужих країнах. Щоправда, обставини тут складалися надто вже спокусливі. Несправедливість судочинства й жорстокість страти не викликали сумніву. Ніхто не міг звинуватити мандрівника в корисливості, адже засуджений не був йому ані знайомий, ані земляк, та й узагалі не викликав жодного співчуття. Зате мандрівник мав рекомендації високих установ, приймали його тут з великою шанобою, навіть запросили на цю страту, і це свідчило, мабуть, про те, що від нього очікують відгуку про місцеве судочинство. Це скидалося на правду, тим більше, що новий комендант — у чому він, мандрівник, переконався аж надто добре — прихильником такого судочинства не був і до офіцера ставився майже вороже.

Зненацька мандрівник почув крик розлюченого офіцера. Той саме запхав — не без зусиль — до рота засудженому повстяного шпеника, аж раптом засуджений, не годен стримати нудоту, заплющив очі й почав блювати. Офіцер притьма смикнув його зі шпеника вгору, щоб повернути обличчям до ями, та було пізно: блювотина вже потекла на машину.

— Це комендант у всьому винен! — кричав офіцер, нестямно торгаючи латунні штанги. — Машину мені загиджують, як свинарник! — Тремтячими руками він показував мандрівникові на те, що сталося. — Хіба я годинами не втовкмачував комендантові, що за день до виконання вироку годувати засудженого треба припинити?! Але ж прибічники нового, м’якого курсу думають інакше. Перед тим, як засудженого вести сюди, комендантові панії напихають його солодощами. Усе життя чоловік харчувався смердючою рибою, а тепер мусить їсти солодощі! Та це ще півбіди, щодо цього я не мав би нічого проти, але чому ніяк не придбають нову повсть? Я ж бо прошу його про це вже цілих три місяці! Хіба можна без огиди взяти до рота оцей кляп, обсмоктаний і покусаний перед смертю доброю сотнею людей?!