Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

— Ви теж збагнули тільки одне слово? — спитав повірений батьків. — За дурнів він нас має, чи що?

— О Господи! — вигукнула мати вже крізь сльози. — Він, мабуть, дуже хворий, а ми його мучимо. — І закричала: — Ґрето! Ґрето!

— Що, мамо? — озвалась сестра з другого боку. Вони перемовлялися через Ґреґорову кімнату.

— Мерщій біжи по лікаря! Ґреґор захворів. Швиденько! Ти чула, що він казав?

— Це якийсь нелюдський голос, — мовив повірений напрочуд тихо супроти материного крику.

— Анно! Анно! — гукнув до кухні через передпокій батько і плеснув у долоні. — Негайно поклич слюсаря!

І обидві дівчини, зашелестівши сукнями, пробігли передпокоєм — як це сестра так швидко вбралася? — і відчинили сінешні двері. Не чути було, щоб вони зачиняли їх, певне, залишили навстіж, як буває у квартирі, де скоїлось страшне лихо.

Проте Ґреґор був уже набагато спокійніший. Хоч ніхто не зрозумів його слів, але самому Ґреґорові вони здавалися виразними, виразнішими, ніж раніше, може, тому, що вухо звикло. Все-таки батьки вже повірили, що з ним не все гаразд, і готові йому допомогти. Ґреґорові було приємно, що вони так твердо й упевнено давали перші накази. Він відчув себе знову втягненим у коло людей і чекав від лікаря й слюсаря, власне, сприймаючи їх як щось одне, чудових і несподіваних наслідків. Щоб під час вирішальної розмови, яка зараз відбудеться, мати якомога чіткіший голос, Ґреґор відкашлявся, щоправда, приглушено, бо, мабуть, і його кашель став не схожий на людський — сам він уже не довіряв своїм вухам. Тим часом у сусідній кімнаті запала тиша. Може, батьки з повіреним сидять біля столу і розмовляють пошепки, а може, принишкли біля дверей і слухають.

Ґреґор повільно підсунувся із стільцем до дверей, тоді пустився своєї підпори, кинувся на двері, вчепився в них — кінчики його лапок були трохи липкі — і, тримаючись прямо, трохи відпочив після напруження. Потім заходився ротом повертати ключ у замку. На жаль, виявилося, що в нього немає зубів, — а чим тоді схопити ключа? — зате щелепи були дуже міцні; і справді, щелепами йому пощастило зрушити ключа з місця. Ґреґор не зважав на те, що безперечно щось ушкодив собі, бо з рота в нього потекла брунатна рідина, залила ключа й закапала на підлогу.

— Чуєте? — озвався повірений у сусідній кімнаті. — Він повертає ключа.

Ґреґора це дуже підбадьорило; але ж якби вони всі гукнули йому, а надто батько й мати: «Сміливіше, Ґреґоре!», якби крикнули: «Крути, дужче крути!» І, уявляючи собі, що з тієї кімнати напружено стежать за його зусиллям, він безтямно вчепився всім, чим тільки міг, у ключа. Ключ повертався, і він повертався разом з ним; то, випроставшись, тримав його в роті, то, як було треба, повисав на ньому, то надавлював його усією вагою свого тіла. Нарешті замок дзвінко клацнув, і Ґреґор наче прокинувся. Полегшено зітхнувши, він сказав сам до себе: «От я й обійшовся без слюсаря», і поклав голову на клямку, щоб відчинити двері.

А що він одчиняв їх таким способом, то двері вже широко відхилилися, а його самого ще не було видно. Він мусив спочатку повільно й дуже обережно обернутися навколо стулки дверей, коли не хотів, ледь переступивши поріг, упасти на спину. Зробити це Ґреґорові було дуже важко, тож він навіть не глянув ні на кого, бо не мав коли, аж раптом почув, як повірений голосно охнув, ніби вітер прошумів, а тепер уже й побачив, що той — він стояв найближче до дверей — затулив долонею роззявленого рота і помалу почав відступати, наче його відтягла якась невидима, нездоланна сила. Мати — вона, незважаючи на присутність повіреного, була розпатлана, незачесана ще з ночі — спершу склала руки і глянула на батька, а тоді ступила два кроки до Ґреґора й опустилася додолу посеред своїх широких спідниць, сховавши обличчя на грудях. Батько з ворожим виразом обличчя стиснув кулаки, наче хотів заштовхати Ґреґора назад до кімнати, потім затулив очі руками й заплакав, аж йому затрусилися могутні груди.

Ґреґор не зайшов до вітальні, а сперся на ту стулку дверей, що не відчинялася, — видно було тільки половину його тіла та схилену набік голову, коли він зазирав до батьків та повіреного. Тим часом стало набагато видніше; по той бік вулиці вже чітко вимальовувався довжелезний темно-сірий будинок — то була лікарня — з ніби прорубаними одноманітними вікнами по фронтоні; дощ не перестав, але порідшав і падав тепер великими краплями, які можна було розгледіти кожну зокрема. Стіл у вітальні був весь заставлений посудом, бо для батька сніданок важив набагато більше, ніж обід або вечеря; читаючи газети, він розтягував його на цілі години. Якраз навпроти дверей висів Ґреґорів знімок з часів його військової служби; він був у формі лейтенанта, руку тримав на держаку шпаги і безтурботно усміхався, вимагаючи поваги до своєї постави і мундира. Двері до передпокою стояли відчинені, сінешні теж, і з вітальні було видно помісток перед ними й початок сходів, що завертали вбік.