Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

— Що там? — запитав він художника.

— Що вас так здивувало? — запитав той, і сам дивуючись. — Це канцелярія суду. Ви що, не знали, що тут канцелярія суду? Судові канцелярії містяться майже на кожному горищі, то чого б і тут їй не бути? Власне, навіть моя майстерня теж належить до канцелярії, мені просто дали її для роботи.

К. злякався не так через те, що й тут є судова канцелярія, як тому, що він так багато ще не знає про апарат правосуддя. Тож головне правило поведінки звинуваченого, виснував K., — завжди бути напоготові, щоб тебе не заскочили зненацька, не треба безтурботно дивитися праворуч, коли ліворуч коло тебе стоїть суддя, і в слушності цього правила він щоразу пересвідчувався навіч. Перед К. тягнувся довгий коридор, звідки повіяло повітря, що проти задухи в майстерні видавалося свіжим. Уздовж стін стояли лави, так само як і в почекальні канцелярії, до якої навідувався К. Мабуть, існують докладні приписи, згідно з якими устатковують усі канцелярії. На перший погляд здавалося, ніби тут нема великого напливу клієнтів. Якийсь чоловік сидів напівлежачи, схилившись головою на руку, що спиралась ліктем на лаву, і начебто спав, ще один стояв у напівсутіні в кінці коридору. К. зрештою переступив через ліжко, за ним пішов художник з картинами. Їм назустріч одразу трапивсь якийсь судовий служник, — К. уже впізнавав тепер усіх судовців по золотому ґудзику, пришитому на цивільному вбранні нижче від звичайних ґудзиків, — і художник доручив йому супроводити К. з картинами. К. ішов заточуючись, увесь час притискаючи хусточку до рота. Вони вже підходили до виходу, як їм назустріч ринули дівчата, навіть К. не даючи жодного милосердя. Певне, вони побачили, що в майстерні відчинені другі двері, і оббігли кругом, аби заскочити їх з цього боку.

— Я далі не можу йти з вами! — засміявся художник, насилу відбиваючись від дівчат. — До побачення! Не думайте дуже довго!

К. навіть не озирнувся йому вслід. На вулиці він найняв перший екіпаж, який трапився їм по дорозі. К. прагнув спекатися служника, чий золотий ґудзик невпинно впадав йому у вічі, хоча навколишні, здається, його не помічали. Запопадливий служник намагався й собі сісти на козли, але К. зігнав його вниз. Коли К. повернувся до банку, було вже пополудні. Він залюбки лишив би картини в екіпажі, але боявся, що вони ще можуть стати в пригоді, коли до нього раптом навідається художник. К. звелів занести картини до свого кабінету і замкнув їх у найнижчій шухляді столу, щоб принаймні на кілька найближчих днів уберегти їх від метких очей директорового заступника.

Зрештою К. усе-таки наважився відмовитись від адвокатових послуг. Щоправда, сумнів, чи правильно він чинить, не щез, але переконаність у доконечності відмови переважила. Цієї постанови К. дійшов того дня, коли мав піти до адвоката, і вона забрала чимало енергії. К. працював украй поволі і був змушений довго засидітись на роботі, коли він нарешті дійшов до адвокатових дверей, уже проминула десята година вечора. Ще не подзвонивши, К. став міркувати, чи не краще сповістити адвоката телефоном або листом, бо розмова віч-на-віч напевне буде прикрою. Проте врешті-решт К. таки надумався заходити: адже письмову чи телефонну відмову сприймуть мовчки або скажуть лише кілька формальних фраз і К. ніколи, якщо не пощастить дізнатися щось від Лені, не знатиме, як адвокат сприйняв відмову і які наслідки матиме ця відмова для К. згідно з не такою вже й безвартісною думкою адвоката. Зате коли адвокат сидітиме навпроти і буде заскочений відмовою, К., навіть слова нього не почувши, з його обличчя та поведінки без труднощів здогадається геть про все. Адже не можна відкинути можливість, що з'явиться думка про доцільність і надалі полишати захист адвокатові, і тоді К. відкличе свою відмову.

Перший дзвоник в адвокатові двері був, як завжди, без відповіді. Лені могла б бути проворніша, подумав К. Але добре вже те, що ніхто чужий не стромляє свого носа, як здебільшого трапляється щоразу, коли чоловік у халаті або хто-небудь інший починають надокучати. Вдруге смикнувши за дзвоник, К. озирнувся на протилежні двері, але цього разу вони були зачинені. Нарешті у віконечку на адвокатових дверях показалося двоє очей, але то були очі не Лені. Потім хтось відімкнув двері, але якусь хвилину ще підпирав їх, гукнувши в глибину квартири: «Це він!» — і лише потім відчинив їх. К. уже напирав на двері, бо чув, як позаду в дверях іншої квартири квапливо обертається ключ. Коли двері перед ним відчинилися, він майже вдерся до передпокою і ще встиг побачити, як коридором поміж кімнатами, почувши від дверей засторогу, в самісінькій льолі бігла Лені. К. глянув їй услід і обернувся, шукаючи, хто ж відчинив йому двері. То був худий миршавий бородатий чоловічок із свічкою в руках.