Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

— Так, — відповів дядько, поволі нахиляючи голову, — до мене дійшли чутки про твій процес.

— Від кого? — запитав К.

— Мені написала Ерна. Хоч вона й не спілкується з тобою, а ти, на жаль, не часто про неї згадуєш, але таки довідалась. Сьогодні я отримав листа від неї і, звичайно, відразу ж примчав сюди. Інших причин я не мав, але, здається, досить і цієї. Я тобі зараз прочитаю те місце, де пише про тебе. — Дядько витяг листа з кишені. — Ось воно. Вона пише: «Я вже давно не бачила Йосифа, на тому тижні заходила до банку, але Йосиф був такий заклопотаний, що я так і не потрапила до нього. Я прочекала майже цілу годину й була змушена йти додому, бо в мене мав починатись урок музики. Я б так хотіла з ним поговорити, але, можливо, ще колись трапиться нагода. На мої іменини він приніс мені велику коробку шоколадних цукерок, був дуже милий і люб’язний. Я тоді забула написати вам про це, а тепер, як ви запитали, пригадала. А шоколад, щоб ви знали, зникає, коли живеш у пансіоні, дуже швидко, ледве встигаєш усвідомити, що тобі подарували шоколад, як його вже нема. Але про Йосифа я вам хочу ще дещо написати. Я вже казала вам, що в банку мене до нього не пустили, бо він саме розмовляв із якимсь добродієм. Спокійно почекавши з півгодини, я запитала служника, чи довго ще триватиме розмова. Той відповів, що, напевне, так, бо, мабуть, ідеться про процес, який провадять проти пана прокуриста. Я запитала, що це за процес і чи служник часом не помиляється, але він запевнив, що ні, процес таки тягнеться, і то дуже важкий процес, а більше йому нічого не відомо. Він і сам з радим серцем допоміг би панові прокуристові, бо то добрий і справедливий чоловік, проте не знає, з якого боку братись, і йому лише хотілося б, щоб до справи втрутились якісь впливові люди. А таке, безперечно, станеться, і процес, зрештою, матиме втішний кінець, але поки що, як можна виснувати з настрою пана прокуриста, йому доводиться сутужно. Я, звісно, не надавала цим словам великої ваги, намагалася заспокоїти простосердого служника, заборонила йому розповідати комусь про це і вважала, ніби все те — балачки. А проте було б, мабуть, добре, якби ти, таточку, приїхавши наступного разу до міста, довідався про цю справу — адже тобі неважко докладно все з’ясувати і, коли справді виникне потреба, втрутитись, спираючись на свої численні та впливові зв’язки. А якщо такої потреби не буде, — напевне, що так, — принаймні твоя донька незабаром матиме нагоду пригорнутись до тебе і звеселити твоє серце». Добра дитина, — закінчив читати листа дядько і стер кілька сльозинок на очах. К. кивнув головою, закрутившись серед усякого дріб’язку, останнім часом він цілковито забув про Ерну, забув навіть про її день народження, а оті шоколадні цукерки вона просто вигадала, щоб захистити його перед дядьком та тіткою. Та вигадка дуже зворушлива, і навіть театральні квитки, що їх К. надумав раз у раз посилати відтепер дівчині, не зможуть винагородити її за виявлену шляхетність, але ходити до пансіону й розмовляти з малою вісімнадцятирічною гімназисткою К. не мав тепер ніякої охоти.

— Ну, а тепер що скажеш? — запитав дядько, що, прочитавши листа, забув про свій поспіх та збудження і, здавалось, узявся перечитувати його.

— Так, дядьку, це правда.

— Правда? — підскочив дядько. — Що правда? Як воно може бути правдою? Що це за процес? Сподіваюсь, не кримінальний?

— Кримінальний, — відповів К.

— І ти спокійно сидиш отут, коли в тебе на шиї кримінальний процес? — обурився дядько, ненастанно підвищуючи голос.

— Що менше я клопотатимусь, то більше шансів, що процес закінчиться добре, — втомлено відказав K., — тут не треба боятися.

— Це мене не заспокоїть! — загорлав дядько. — Йосифе, любий Йосифе, подумай про себе, про своїх родичів, про наше добре ім’я. Досі ти був честю нашої родини, і не можна, щоб ти став її ганьбою. Твоя поведінка, — він дивився на К., нахиливши голову вбік, — мені не подобається, звинувачений, якщо він невинний і ще не зневірився, так не поводиться. Швиденько розкажи мені, про що йдеться, щоб я міг допомогти тобі. Напевне, щось пов’язане з банком?

— Ні, — відповів Йосиф і підвівся. — Любий дядьку, ти розмовляєш надто голосно, служник, напевне, стоїть під дверима і слухає. Мені це прикро. Краще ходімо куди-небудь, і я тоді відповім, як зможу, на всі твої запитання. Я дуже добре знаю, чим я зобов’язаний своїй родині.

— Правильно, — схвалив дядько, — дуже правильно, тільки поквапся, Йосифе, поквапся!