Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

Коли котрогось із наступних вечорів К. ішов коридором від свого кабінету до головних сходів, — цього разу він виходив з банку майже останнім, лише в експедиції ще працювали два служники в невеличкому колі під абажуром електричної лампи, — йому почулося, ніби за дверима, де, як він завжди гадав, була комірчина, хоч сам ніколи не заглядав туди, хтось зітхнув. К. здивовано зупинився і став прислухатись, аби визначити напевне, чи він часом не помилився. З хвилину стояла тиша, а потім знову почулося зітхання. Спершу К. думав гукнути служника, можливо, тут знадобиться свідок, але потім його охопила така нездоланна цікавість, що він мало не щосили шарпнув двері. То й справді, як він гадав, була комірчина. Одразу біля порога валялись паки старих негодящих бланків, перекинуті порожні керамічні каламарі. Проте в кімнаті стояли ще три чоловіки, попригинавшись під низькою стелею. Їх освітлювала приліплена на полиці свічка.

— Чого ви тут? — від збудження похапцем, але тихо запитав К.

Один чоловік, що вочевидь був старший над тими двома й одразу привертав до себе увагу, мав на тілі своєрідне чорне шкіряне вбрання, що оголювало шию аж до грудей і всі руки. Він нічого не відповів. Проте два інші загукали:

— Пане, нас мають відшмагати, бо в слідчого ви наскаржилися на нас!

І лише тепер К. упізнав, що то справді вартові Франц та Вілем, а третій чоловік тримає в руці різку, аби покарати їх.

— Ну, — заговорив K., приглядаючись до них, — я ні на кого не скарживсь, а тільки розповів, що діялось у моєму помешканні. А бездоганною вашу поведінку теж не можна назвати.

— Пане, — озвався Вілем, тоді як Франц вочевидь намагався заховатись за нього від третього чоловіка, — якби ви знали, яка в нас мізерна платня, ви були б про нас кращої думки. Мені треба годувати родину, а от Франц хоче одружитись, нам потрібно якось заробляти, але, як виявляється, самою працею, навіть найсумліннішою, ми ні на що не стягнемось. Ваша тонка білизна привабила мене, а вартовому, звісно, чіпати її заборонено, проте згідно з традицією білизна належить вартовим, і, повірте, так було завжди. І це зрозуміла річ: адже навіщо білизна тим, котрих спіткало нещастя потрапити під арешт? Але коли про це вже заговорили, то неминуче дійшло й до покарань.

— Кажу ж вам, я нічого й не знав, я аж ніяк не вимагав покарати вас, мені йшлося про принцип.

— Франце, — звернувся Вілем до другого вартового, — хіба я не казав, що цей пан не вимагав покарати нас? Тепер ти чуєш — він навіть не знав, що нас каратимуть.

— Ви не дуже зважайте на їхнє базікання, — обізвався до К. третій чоловік, — кари як справедливі, так і неминучі.

— Не слухайте його, — благав Вілем і урвав себе на слові, щоб притьмом піднести до вуст руку, яка шмагонула його різкою, — нас покарано тільки за те, що ви нас виказали. Якби не ви, нічого б не сталося, навіть якби вони довідалися, що ми робили. Де ж тоді справедливість? Ми обидва, а надто я, давно вже на цій службі, — от погодься, що, як для начальства, ми вартували добре, — і мали надію просунутись; невдовзі, мабуть, ми б уже теж були екзекутори, як він, хоча йому просто пощастило, його ніхто не виказав, бо нас загалом виказують дуже рідко. А тепер, пане, все втрачено, наше життя занапащене, нам ще довго доведеться гнути спину й бути на побігеньках, бо така вже доля вартових; крім того, нас зараз страшенно боляче відшмагають різкою.

— Невже різка може завдати такого болю? — запитав К. і помацав різку, якою екзекутор вимахував перед його носом.

— Нам треба роздягнутись аж до голого тіла, — пояснив Вілем.

— Ось воно що, — мовив К. і пильно подививсь на екзекутора, той був засмаглий, мов моряк, і мав грубе чисте обличчя. — Невже нема жодної змоги не давати їм різок? — запитав К.

— Нема, — сміючись, похитав головою екзекутор. — Роздягайтеся! — звелів він вартовим, а потім знову заговорив до K.: — Не треба вірити тому всьому, що вони кажуть, зі страху перед різками їм уже трохи скаламутився розум. Те, що оцей, наприклад, — він показав на Вілема, — намолов про своє життя, — сміх, та й годі. Подивіться, який він гладкий — перші удари різкою взагалі йому тільки сало полоскочуть. А знаєте, чому він такий гладкий? Бо взяв собі звичай поїдати сніданок усіх заарештованих. Хіба він не з’їв вашого сніданку? Тож я казав вам. Але чоловік із таким черевом нізащо й ніколи не стане екзекутором, про це й мови Нема.

— А є й череваті екзекутори, — зауважив Вілем, розстібаючи пасок.