Стендаль - Червоне і чорне

Поринувши в свої похмурі думки, Жюльєн ледве чув ласкаві слова обох подруг; те, що доходило до його свідомості, здавалося йому безглуздим, дурним, безпорадним, одне слово — «бабським базіканням».

Пані де Реналь, аби про щось говорити і якось підтримати розмову, між іншим сказала, що її чоловік приїхав сьогодні з Вер'єра, бо сторгував у одного фермера кукурудзяну солому (в цих краях матраци набивають кукурудзяною соломою).

— Чоловік зараз уже не повернеться до нас, — додала пані де Реналь. — Вони з садівником і камердинером перетріпуватимуть матраци в усьому домі. Вранці вони вже понабивали всі матраци на другому поверсі, тепер пішли на третій.

Жюльєн змінився на обличчі; він якось дивно глянув на пані де Реналь і, прискоривши ходу, пішов з нею трохи вперед; пані Дервіль не стала їх доганяти.

— Врятуйте мене, — сказав Жюльєн пані де Реналь, — тільки ви можете це зробити. Ви знаєте, що лакей мене страшенно ненавидить. Я мушу признатись вам, пані, що в мене в один портрет, я його сховав у матраці свого ліжка.

Почувши це, пані де Реналь теж зблідла.

— Тільки ви, пані, можете зараз зайти в мою кімнату. Пошукайте так, щоб ніхто не помітив; у тому кутку матраца, що ближче до вікна, ви знайдете маленьку картонну коробочку, чорну й гладеньку.

— І в ній портрет? — вимовила пані де Реналь, ледве тримаючись на ногах.

Жюльєн помітив її збентеження і негайно скористався з цього.

— В мене до вас іще одне велике прохання: благаю вас, пані, не дивіться на цей портрет — це моя таємниця.

— Це таємниця! — повторила ледве чутно пані де Реналь.

Але, хоч вона й виросла серед людей, що чванились своїм багатством і були байдужі до всього, крім наживи, кохання вже збудило в ній великодушність. Вона була прикро вражена, але з найщирішою самовідданістю почала розпитувати Жюльєна про деякі подробиці, потрібні для того, щоб як слід виконати його доручення.

— Отже, — повторила вона, ідучи, — кругла коробочка 8 чорного картону, зовсім гладенька.

— Так, пані, — відповів Жюльєн тим суворим тоном, який з'являється в людини у хвилини небезпеки.

Бліда, немов ідучи на смерть, вона зійшла на третій поверх. На довершення всіх мук вона відчула, що ось-ось знепритомніє; але свідомість того, що вона мусить допомогти Жюльєнові, повернула їй сили.

«Треба за всяку ціну дістати цю коробочку», — казала вона собі, прискорюючи ходу.

Вона почула, як її чоловік розмовляє з лакеєм саме в кімнаті Жюльєна. Але, на її щастя, вони перейшли в дитячу кімнату. Вона підняла матрац і засунула руку в солому так рвучко, що подряпала собі всі пальці. Але, хоч вона й була дуже чутлива до болю, зараз вона його навіть не помітила, бо майже тої самої хвилини намацала гладеньку поверхню картонної коробочки. Вона схопила її і вибігла з кімнати.

Ледве позбулася вона страху, що її побачить чоловік, як думка про цю коробочку так жахнула її, що вона й справді мало не впала непритомна.

«Значить, Жульєн закоханий, і ось тут, у мене в руках, портрет жінки, яку він кохає».

Опустившись на стілець у передпокої біля дверей його кімнати, пані де Реналь поринула в муки ревнощів. її недосвідченість допомогла їй і тут. Здивування, яке вона відчула, полегшувало її муки. Увійшов Жюльєн, схопив коробочку, не сказавши ні слова, не подякувавши, побіг до себе в кімнату, розпалив камін і кинув коробку в огонь. Він, блідий, знесилений, дуже перебільшував небезпеку, яка йому загрожувала.

«Портрет Наполеона, — казав він сам собі, похитуючи головою. — І його зберігає у себе людина, яка висловлює палку зненависть до узурпатора! І портрет цей знаходить пан де Реналь, затятий рояліст, до того ж такий розгніваний на мене зараз! І на довершення необережності, на звороті портрета на білому картоні — рядки, написані моєю рукою. І тут уже не може бути ніякого сумніву щодо мого захоплення Наполеоном! І кожне з цих освідчень датоване. Останнє — позавчорашнім числом.

Так би й загинуло в одну мить моє добре ім'я! — казав собі Жюльєн, дивлячись, як горить коробочка, — а це все, що я маю, тільки ним я й живу… Що за життя, боже праведний!»

Через годину, знесилений і сповнений жалю до самого себе, він зовсім розчулився. Зустрівшись з пані де Реналь, він узяв її руку і поцілував з незвичною для нього щирістю. Вона аж зашарілася від щастя, але майже в ту саму мить відштовхнула Жюльєна в пориві ревнощів. Гордість Жюльєна, так недавно вражена, відібрала йому розум. Він знов бачив у пані де Реналь тільки багату даму; він зневажливо випустив її руку і пішов. У глибокій задумі блукав Жюльєн по саду, і на губах його з'явилась гірка посмішка.