Стендаль: Червоне і чорне

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклала з французької Єлизавета Старинкевич

Передмова Тетяни Якимович

Друге видання перекладу

Назва першого значного роману Стендаля, який згодом приніс авторові світову славу, й досі лишається загадкою для книголюбів. Близько півтора століття тривають дискусії з цього приводу в науковому літературознавстві. Та й тут нікому не пощастило дати переконливе пояснення символіки кольорів у хвилюючій книзі про бурхливе життя й трагічну смерть Жюльєна Сореля.

Відомо, що Стендаль, один з найдотепніших письменників XIX ст., любив ховатися під псевдонімами, бавитися парадоксами, уживати складні метафори. Можливо, й справді, як дехто гадає, це частково залежало від особистої вдачі письменника — раціоналістичної й разом пристрасно емоціональної. Бальзак — перший вдумливий критик Стендаля — писав про нього: «людина надзвичайного розуму й дивовижного хисту жити».

Та існує й інша, мабуть, більш виправдана гіпотеза: мовні машкари Стендаля — засіб контестації, двобою з дворянсько-буржуазним суспільством та церквою, і водночас — спосіб самозахисту від політичного терору. За свідченням біографів, псевдонім Доменіко Вісмара, прибраний Стендалем для участі в русі італійських карбонаріїв, врятував його від шибениці, бо австрійська поліція не змогла встановити тотожність цієї особи з французьким літератором. Відомо також, що, працюючи в 1834–1835 рр над романом «Червоне і біле», Стендаль, тоді французький консул у Чівіта-Веккіа, щоб уберегтися від шпигунів, зашифрував свій рукопис. Постійна небезпека змусила його обрати шифр, побудований на складних математичних обчисленнях. Загубивши пізніше ключ до шифру, письменник не зміг поновити текст по пам’яті. Саме через це великий прозовий твір, спрямований проти Липневої монархії, що потопила в крові повстання ліонських ткачів і паризьких республіканців, лишився незакінчений і був уперше виданий шанувальниками видатного художника слова лише після його смерті.

Проблематика й поетика творів Стендаля, безумовно, позначені впливом політичного й культурного клімату тогочасної Європи. Але поняття про творчість письменника як пасивний «продукт епохи», без урахування зворотної реакції художника на життя, його мистецької індивідуальності, рівня його громадської активності та інтелектуальної озброєності, вже давно відкинуте нашою наукою як антидіалектичне.

Фредерік Стендаль (справжнє ім’я та прізвище Марі-Анрі Бейль) жив у період, багатий на великі історичні події. Хлопчиком йому довелося стати свідком грандіозного суспільного перевороту, здійсненого французькою революцією кінця XVIII ст. Його молодість відшуміла в роки наполеонівських походів. Мистецький хист письменника розгорнувся на всю широчінь в тяжкі для французького народу роки реставрації Бурбонів та панування Луї-Філіппа, ознаменовані революційними спалахами.

Справжній талант — це не лише майстерність, а й особистість. О. М. Горький у свій час дав гостру відсіч буржуазним критикам, які не хотіли помічати заслуг Стендаля як людини передової суспільної думки. Стендаль не був письменником кабінетного типу, не замикався, в колі суто естетичних проблем. За жадібним інтересом до соціальних і політичних конфліктів сучасності, за силою бунтарських волелюбних прагнень його можна порівняти з великим революційним поетом-романтиком Англії Байроном.

Серед інших, навіть найвидатніших письменників того часу Стендаля помітно вирізняє глибоке філософське спрямування його думок, широка наукова й літературна ерудиція, ентузіастична допитливість, вироблена ним досить струнка концепція історіографічних, суспільно-політичних та естетичних поглядів. Відомий радянський учений Б. Реїзов, автор грунтовних досліджень про Стендаля, справедливо підкреслює, що ідейний шлях видатного романіста не був надто прямолінійним і до кінця лишався непозбавленим суперечностей.