Стендаль - Червоне і чорне

Жанром, який найповніше відповідає завданням французького мистецтва 1820-1830-х років, Стендаль вважав соціально-психологічний роман, що здатний, на його думку, показати найбільш широку й правдиву картину сучасної дійсності, з її соціальними контрастами і живою боротьбою людських пристрастей. Він вимагає лаконічної простоти викладу, наснаженої смислом виразності кожного слова. Стендаль, по суті, був першим і найбільш значним теоретиком реалізму у французькій літературі минулого століття.

Бальзак в «Етюді про Бейля» дуже влучно сформулював відмінність естетичної програми Стендаля від романтизму, як пишномовної, споглядально-меланхолійної «літератури образів». «Існують, навпаки, душі активні, — писав він, — що люблять стрімкість, рух, лаконізм, зіткнення, дію, драму, уникають пустоти патетики, мрійництва, прагнуть до результатів. Звідси зовсім інша система. Вона породила те, що я на противагу до першої назвав би літературою ідей».

Надзвичайно важливою ланкою концепції нового мистецтва у Стендаля було розуміння характеру позитивного героя. Головні персонажі його романів поєднують у собі риси буденності (Сорель — син тесляра, Люсьєн Левен — син банкіра, Фабріціо — італійський дворянин. Усі вони живуть і діють у конкретному побутовому та історичному середовищі) з ознаками героїчності, сильної індивідуальності, з нестримною силою почуттів, які штовхають цих юнаків на одчайдушні вчинки, створюють у їхньому житті незвичайні, здавалося б, романтичні, ситуації.

Перша з прикмет створених Стендалем характерів — наслідок художнього здійснення найважливішої тези письменника про те, що на формування психіки й поведінки людини впливає матеріальне і соціально-історичне оточення. Ця теза стала пізніше наріжним каменем всієї естетики французького реалізму XIX ст.

Друга — могутні пристрасті, дійова енергія, відважна боротьба за щастя — є виразом оригінального, властивого Стендалю розуміння моралі.

Автор «Червоного і чорного» був палким прихильником Гельвеція — французького філософа-матеріаліста, який вважав, що кожна людина бажає досягти щастя. Але оскільки щастя окремої особи залежить від загальносуспільного добробуту, то в умовах ідеальної держави в кожній людині поєднуються інтереси особисті й громадські.

Стендаль був глибоко переконаний в праві людей на щастя, на повне задоволення їх прагнень. Вірив у духовне багатство людини, в красу її природних почуттів, в її неосяжні тборчі можливості. Щастя, в розумінні Стендаля, полягає в діяльному житті, в цілковитому виявленні кращих якостей людської натури.

Разом з тим письменник розумів, що у сучасній йому Франції неможливо здійснити мрії Гельвеція, бо буржуазне суспільство з його егоїстичним меркантилізмом, законами, які захищають експлуатацію людини людиною, вороже розвитку повноцінної особистості. Отже, між такою особистістю та реакційним суспільством неминуче виникає конфлікт, внаслідок якого вона буде або знищена суспільством, або змушена піти на компроміс. Зображення цього конфлікту лягло, по суті, в основу кожного з творів письменника.

Прогресивний мислитель-матеріаліст, спадкоємець ідей якобінців XVIII ст., друг італійських карбонаріїв, Стендаль надавав теорії боротьби за щастя політичного значення. В бурхливому вияві пристрастей, у вируванні людської енергії він хотів бачити запоруку невичерпного почуття громадського протесту проти реакційної дійсності, надію на майбутні переможні революції.

Матеріалістична естетика Стендаля вимагала насамперед реалістичної конкретизації обраного письменником складного конгломерату філософських, історичних, соціально-політичних, моральних, психологічних та культурних питань. Першим кроком до цієї конкретизації став вибір сюжету «Червоного і чорного», що «дублював» епізод, вихоплений, з життя, — процес Антуана Берте. Далі виникала потреба у змалюванні суспільного оточення героя. Підзаголовок «Хроніка XIX ст.» свідчив про те, що автор надавав панорамі французьких нравів напередодні Липневої революції також і автономного значення, як засобові войовничої критики суспільної верхівки.

Стендаль чудово розумів необмежені художні можливості життєвих фактів. «Правда, гірка правда» відтворена тут з дійсно науковим розумінням історичного процесу і водночас з такою «енергією художньої прози», що роман і сьогодні вражає читача страшним у своїй цілковитій об’єктивності показом соціальної кривди, ганебного «способу життя» панівних верств, наруги нікчемства над талантом.