Стендаль - Червоне і чорне

Стендаль не раз говорив, що бажає щастя величезним масам так званого «простого народу», в якому відчував ту здорову й чисту мораль, якої важко дошукатись у заможних буржуа і спадкових аристократів, покалічених кастовими привілеями та владою, яку дає багатство. Він співчував «плебсу», що здійснив революцію і тепер чинить мужній опір буржуазній державі, яка морить робітників голодом, заважає жити селянам. Та все ж Стендаль з його витонченим інтелектом, постійною розумовою перевантаженістю був мало знайомий з життям народу, не відчував з ним внутрішньої спорідненості. Може, саме тому героєм його славетного роману став у певній мірі «двійник» автора — бідняк-інтелектуал, що бореться за свою людську гідність і можливість повноцінного творчого самовиявлення.

У своїх роздумах Стендаль не раз звертався до ролі трудової інтелігенції в суспільстві. В 1828 р. він пише про те, що навіть Міньє і Тьєр недооцінювали «діячів думки», які у XVIII ст. «постачали ідеї всьому суспільству». Стендаль протиставляв творчу інтелігенцію сучасним промисловцям, вважаючи її «мислячим класом», який цікавить «тільки те, що корисне для більшості нації». Такими він вважає героя іспанського національно-визвольного руху Рієго, страченого Фердінандом VII, або капітана Паррі, що пробивався до полюса, тим часом як один з фабрикантів заробив десять мільйонів, виготовляючи коленкор.

Але така постановка питання була лише теоретичною схемою, яку письменникові належало розкрити з усією художньою переконливістю в тексті твору.

Тут варто сказати кілька слів про естетичну теорію Стендаля, у якій він виявив себе як справжній новатор, що й у мистецтві так само керується прогресивною філософською й громадською думкою.

За часів Імперії, і Реставрації ідеологи реакції вели запеклу боротьбу проти спадщини Просвітительства та ідей Великої французької революції. В роялістичних та буржуазно-ліберальних колах стає модним вчення німецьких філософів-ідеалістів. Представники поширеного тоді у Франції літературного напрямку реакційного романтизму зверталися до середньовічної тематики, їхні твори були перейняті фантастикою і метафізичним туманом, герої — відірвані від живого суспільного середовища.

Стендаль був неухильним послідовником філософського матеріалізму XVIII ст. Йдучи за французькими матеріалістами-просві— тителями, він визнав, що єдиним джерелом духовного життя людини є сприйняття матеріального світу за допомогою відчуттів. Звідси висунута Стендалем теорія про соціально-історичну зумовленість мистецтва, що відіграла революційну роль в естетиці тих часів.

«Я не можу уявити собі мистецтво поза соціальними умовами, в яких перебуває даний народ. З них і лише з них брало воно свою силу і слабкість, набувало великого значення або ставало вульгарністю», — писав Стендаль.

Погляди письменника на мистецтво найповніше втілені у його статтях, зібраних під назвою «Расін і Шекспір» (1823–1825). Стендаль називає себе прибічником романтизму, оскільки тоді не існувало ще самого терміна «реалізм». Але його розуміння завдань сучасного передового мистецтва не лише суперечило догмам реакційного романтизму, а й розходилося з програмою романтизму прогресивного, який боровся у той час за своє місце в літературі. З політичних міркувань Стендаль підтримував літературні виступи вождя демократично настроєних романтиків Віктора Гюго, але засуджував властиві йому відхилення від життєвої правди, антиісторизм, винятковість персонажів, штучність ситуацій, пишномовність стилю.

Романтизм у розумінні Стендаля — це мистецтво, що правдиво відбиває дійсність, прилучає читача до найпередовіших ідей сучасності. Стендаль був палким прихильником Шекспіра, але не закликав до рабського наслідування геніального англійського реаліста. Розвиток історії змінює людей, їхній побут, звичаї, ідеї, мораль та художні смаки. Отже, повинні змінюватися також тематика, образи й поетична форма мистецтва, твердить Стендаль. Тим більше слід враховувати зміну ідей та смаків, що сталася внаслідок суспільних зрушень останніх революційних і пореволюційних десятиліть у житті'Європи. «Французу, що відступав від Москви, — говорить Стендаль, — не можуть уже імпонувати традиційні мотиви…»

Він закликав не запозичувати у Шекспіра його тематику і образи, пов’язані з минулим часом, а вчитися його «способу вивчати світ…, умінню давати сучасникам той жанр, який їм потрібний».