Стендаль - Червоне і чорне

В докладному описі місця дії, побутового тла, що становить задній план роману, у портретах персонажів немає й тіні гротеску, гіперболізації або метафоричності. Весь роман, а надто його перші сторінки подекуди викликають у пам’яті епічну манеру соціально— побутової прози XVIII ст. Тиша провінціального буття невеликого міста, дрібні чвари господарів Вер’єра — дворян та промисловців, суперечки вищого й нижчого духівництва. Навіть вихід головного героя на авансцену цієї здавалося б тривіальної повісті зумовлено ультрапрозаїчними причинами. Жюльєн опинився в домі пана де Реналя, де зав’язуються перший і останній вузли його трагічної долі, лише тому, що найбільшому багатієві і мерові міста забаглося довести свою вищість над іншим товстосумом — директором притулку для бідних, що обкрадав своїх підопічних. Учитель в домі Реналя — це шикарніше, ніж нова упряжка коней або зграя хортів, що ними пишався Вально.

Точно окреслений час дії роману (1826–1830), історичні екскурси-вставки, що мали характеризувати післянаполеонівську атмосферу Франції, ціла низка історичних персонажів, виведених часом під власними іменами, використання документальних фактів з практики боротьби тогочасних політичних партій і т. ін. — усе це мав ще вигляд наслідування художньої манери надзвичайно популярною тоді автора «Уеверлі».

Однак дуже скоро в тексті «Червоного і чорного» виникають і незабаром починають домінувати ознаки нової поетики, того, що веде від початкових засад реалістичного письма до зрілого реалістичного методу в тому розумінні, якого надавав йому Енгельс.

Роман Стендаля, навіть у постатях «героїв другого плану становить надзвичайно виразну галерею типових образів, взаємозв’язаних типовими обставинами класових, політичних та ідеологічних конфліктів епохи. Ця галерея відкривається постаттю пана де Реналя, одного з тих поміщиків, що спочатку соромилися займати місця сбред буржуа-фабрикантів, та скоро навчилися видобувати з цього якнайбільшу користь, і завершується постаттю вишуканого паризького вельможі маркіза де Ла-Моля, якого досвід минулої революції й побоювання революцій майбутніх навчили визнавати розум і громадську активність плебея. А між цими двома типологічними полюсами суспільної еліти — безліч представників інших соціальних різновидів: вульгарних обивателів провінції, розбещеної «золотої молоді» столиці, тупоголових сановників, аморальних кар’єристів усіх мастей від академіка до дрібного урядовця. На цьому фоні особливо виділяється проблема єзуїтства і церкви, що, як відомо, була слугою й потаємним радником уряду Реставрації.

Історизм «Червоного і чорного», створена письменником в межах центральної інтриги (в першому варіанті роман мав назву «Жюльєн») широчезна панорама епохи набирає особливої переконливості завдяки свідомо-тенденційній позиції автора. Ніяк не принижуючи заслуг Вальтера Скотта, який, на думку Бальзака, «підніс роман до рівня філософії історії», не можна, однак, не помітити, наскільки виграє історичний малюнок Стендаля, поглиблений принципово громадянською, нещадно критичною настановою письменника-демократа.

Художник-реаліст не нав’язує своїх оцінок тим, хто триматиме в руках його книгу. Ніхто з персонажів, навіть його улюбленець Сорель не стає «рупором» ідей автора. Ці ідеї випромінює вся образна система твору, вони випливають з життєвих обставин сюжетної дії, з еволюції людських характерів. Злочинність і хиткість відновленої влади Бурбонів розуміє не тільки її послідовний ворог Жюльєн Сорель. До розуміння цього доходить також суворий і чесний абат Пірар. Зневажає своє остаточно понівечене жахом перед новим «якобінізмом» світське коло горда, романтично настроєна Матильда де Ла-Моль. Навіть наївна й спокійна пані де Реналь не може примиритися з брутальністю свого середовища, байдужого до всього, що не стосується наживи й чинів, нетерпимого до всякого невгодного йому судження.

Грандіозна епопея «Людської комедії» — художня вершина, недосяжна для інших французьких письменників, соратників Бальзака в боротьбі за мистецький реалізм. Проте Стендаль, старший від Бальзака на тринадцять років, вихований на безпосередніх контактах з філософським матеріалізмом і революцією XVIII ст., у 1830 році створив соціально-психологічний роман, який за широтою показу й глибиною аналізу тогочасної дійсності перевершував першу спробу реалістичної прози Бальзака — «Сцени з приватного життя».