Стендаль - Червоне і чорне

«Як? Невже я кохаю його? — казала вона собі. — Невже я, заміжня жінка, закохалась? Але ніколи я не почувала до свого чоловіка нічого схожого на це страшне божевілля, яке не дає мені й на мить забути Жюльєна. А він же, зрештою, тільки хлопчик, сповнений поваги до мене. Це божевілля, мабуть, минеться. Та хіба моєму чоловік9ві не байдуже, які почуття я плекаю до цього юнака? Панові де Реналю зробилося б нудно від розмов з Жюльєном, від усіх наших фантазій. Він заклопотаний лише своїми справами. Я нічого в нього не відбираю заради Жюльєна».

Ніяке лицемірство ще ніколи не порушувало чистоти її наївної душі, що розгубилась від пристрасті, не звіданої досі. Пані де Реналь піддалась обману несвідомо для себе, а тим часом її доброчесність вже інстинктивно била на сполох, Така боротьба відбувалась у ній, коли Жюльєн вийшов у сад. Вона почула його голос, і майже в ту саму мить побачила, що він сідає поруч неї. Душа її немов полинула на крилах чарівного раювання, яке протягом двох минулих тижнів не так спокушало її, як дивувало. Все було для неї несподіваним. Проте через кілька хвилин пані де Реналь подумала: «Що ж це таке? Виходить, досить мені тільки побачити його — і я вже ладна простити йому все». Вона злякалася саме тоді вона вихопила його сповнені пристрасті поцілунки — ніколи в житті ніхто так не цілував рук пані де Реналь — і змусили її зовсім забути, що він, можливо, кохає іншу жінку. В її очах він уже не був винним. Жагуча мука, породжена підозрою, змінилась щастям, про яке вона ніколи й не мріяла, і вона не тямила себе від кохання й нестримної радості. Вечір був чарівний для всіх, крім вер'єрського мера, що не міг забути отих забагатілих фабрикантів. Жюльєн уже не думав ні про свої похмурі заміри, ні про свої честолюбні мрії, здійснення яких вимагав таких великих зусиль. Вперше в житті він був захоплений силою краси. Поринувши в невиразні й солодкі мрії, такі незвичні для його вдачі, тихенько стискаючи жіночу руку, що зачарувала його своєю довершеною красою, він у напівзабутті слухав шелест легкого нічного вітерцю в липовому листі і далеке гавкання собак коло млина на березі Ду.

Однак його почуття були приємні, але не пристрасні. Ідучи до себе в кімнату, він думав тільки про одне: як це щастя — знов поринути в читання улюбленої книги. Для юнака в двадцять років думка про широкий світ і про те, як він здивує цей світ, переважає все інше.

Але незабаром він відклав книгу. Роздумуючи про перемоги Наполеона, він якось по-новому глянув і на свою перемогу. «Так, я виграв бій, — думав він, — але треба скористатися з своєї перемоги, треба принизити гордість цього зарозумілого дворянина, поки він відступає. Ось так діяв Наполеон. Треба буде вимагати відпустку на три дні, щоб відвідати мого друга Фуке. Якщо пан де Реналь відмовить мені, я знову йому заявлю, що піду від нього, — і він поступиться».

Пані де Реналь ні на хвилину не заплющила очей. Їй здавалося, що вона досі й не жила зовсім. Вона знову переживала в думці те раювання, що охопило її, коли вона відчула, як Жюльєн вкриває її руку жагучими поцілунками.

І раптом їй спало на думку жахливе слово «перелюбство». Уся та гидка, бридка розпуста, що інколи йде поруч з чуттєвим коханням, раптом стала перед нею. Ці переживання намагались потьмарити й забруднити ніжний і прекрасний образ Жюльєна і щастя кохати його. Майбутнє малювалось їй у зловісних барвах. Пані де Реналь вже бачила, як усі зневажають її.

Це були жахливі хвилини; душа її блукала в невідомих краях. Тільки-но їй випало несподіване щастя, а вона вже поринула в безодню жахливих мук. Пані де Реналь не уявляла, що можна так страждати, розум її затьмарився. На одну мить в неї майнула думка признатись чоловікові в тому, що вона боїться закохатися в Жюльєна. їй довелося б тоді розказати про нього все. На щастя, вона пригадала повчання, почуте колись, напередодні весілля, від тітки, — повчання про те, як небезпечно бути відвертою з чоловіком, що, зрештою, е володарем своєї дружини. В нестерпному розпачі вона заламувала руки.

В уяві пані де Реналь безладно виникали найсуперечливіші й болісні думки. То вона боялась, що Жюльєн не кохає її, то раптом її охоплював жах, вона відчувала себе злочинницею й тремтіла так, немов її завтра мали виставити біля ганебного стовпа на міській площі в Вер'єрі з дощечкою на грудях, що оповідує всіх про її перелюбство.

Пані де Реналь не мала ніякого життєвого досвіду; навіть коли б вона була при здоровому розумі й твердій пам'яті, їй би не спало на думку, що завинити перед богом — це не те, що стати жертвою загальної зневаги й зазнати прилюдної ганьби.