Стендаль - Червоне і чорне

Вія дуже здивував свого друга, коли постукав до нього о першій годині ночі. Фуке саме писав рахунки. То був довготелесий і незграбний юнак, із грубими рисами обличчя й довжелезним носом, але під його непривабливою зовнішністю ховалося предобре серце.

— Чи ти не посварився з своїм паном де Реналем, що отак зненацька прийшов до мене?

Жюльєн розповів йому так, як він вважав за потрібне, про вчорашні події.

— Зоставайся в мене, — сказав йому Фуке, — я бачу, ти вже добре знаєш і пана де Реналя, і Вально., і супрефекта Можірона, і кюре Шелана. Ти розкусив лукаву вдачу цих панків; тепер тобі саме годилося б зайнятись торгами на підряди. Ти краще за мене знаєш арифметику і міг би вести мої рахунки. Я чимало заробляю на своїй торгівлі. Але сам не можу з усім упоратись і боюся взяти компаньйона, щоб не натрапити на шахрая, а тому щодня пропускаю вигідні справи. У минулому місяці я дав заробити шість тисяч франків Мішо із Сент-Амана, я його вже шість років не бачив і випадково зустрів на торгах у Понтарльє. Чому б тобі не заробляти ці шість тисяч або принаймні хоч три тисячі? Адже якби ти був зі мною на торгах, я б накинув ціну на деревину, всі б відступилися, й вона лишилася б за мною. Іди до мене в компаньйони.

Ця пропозиція була неприємна Жюльєнові, вона не в'язалася з його фантастичними мріями. За вечерею, яку вони зварили самі, як герої Гомера, бо Фуке жив самотньо, він показав Жюльєнові свої рахунки, щоб довести, яка прибуткова його торгівля деревом. Фуке був високої думки про освіту і вдачу Жюльєна.

Нарешті Жюльєн залишився сам у маленькій комірчині з ялинових колод. «Справді, — казав він сам собі, — я можу тут заробити кілька тисяч франків, а потім уже вирішу, що одягати: мундир чи сутану, залежно від моди у Франції. Заощаджений статок допоміг би мені подолати усякі дрібні перешкоди. Живучи тут самотою, я зумів би позбутися свого темного неуцтва щодо всяких поважних матерій, які цікавлять панів у салонах. Але Фуке не хоче одружуватись, хоч сам тільки й торочить, що самотність робить його нещасним. Ясно, що коли він бере в компаньйони людину, яка нічого не може вкласти у справу, значить, він сподівається мати товариша, який його ніколи не покине.

— Та невже я обдурю свого друга? — з обуренням скрикнув Жюльєн. Цей юнак, для якого лицемірство і неприхильність до людей були звичайним способом пробивати собі дорогу, тепер не міг припустити й думки про найменшу неделікатність щодо людини, яка його любить.

Але раптом Жюльєн зрадів: він знайшов привід відмовитись. «Як? Змарнувати сім чи вісім років? Та мені ж буде двадцять вісім; а в цих літах Бонапарт уже здійснив величні діла! Поки я, нікому не відомий, набуду трохи грошенят, тиняючись по торгах і запобігаючи ласки» якихось жалюгідних шахраїв, — хто знає, чи збережеться ще тоді в моєму серці хоч іскра священного вогню, необхідного для того, щоб здобути славу?»

На другий ранок Жюльєн стримано й рішуче заявив доброму Фуке, який вважав справу вирішеною, що покликання до святого служіння церкві не дозволяє йому прийняти його пропозицію. Фуке не міг отямитись від подиву.

— Але ж подумай, — повторював він, — я беру тебе в компаньйони, або, якщо хочеш, даю тобі чотири тисячі франків на рік. А ти хочеш вернутись до свого пана де Реналя, для якого ти — не більше як багно на його чоботях. Коли в тебе буде двісті луїдорів, хто тобі заважатиме піти в твою семінарію? Скажу більше, я обіцяю виклопотати тобі найкращу парафію в окрузі. Знаєш, — додав Фуке, притишуючи голос, — я постачаю дрова панові ***, панові ***, панові ***. За дуб найвищого ґатунку вони платять мені, як за хмиз, але мені це вигідно; де можна краще вкласти свої гроші? Та ніщо не могло переконати Жюльєна, що посилався на своє покликання, і Фуке кінець кінцем вирішив, що друг його трохи схибнувся з розуму. На третій день рано-вранці Жюльєн покинув свого приятеля, щоб пробути день у горах серед скель. Він знайшов свій маленький грот, але тепер у його душі не було спокою: пропозиція друга порушила його. Як Геракл, він був на роздоріжжі, але не між пороком і доброчесністю, а між посередністю, що забезпечувала надійний добробут, і героїчними мріями юності. «Значить, у мене немає справжньої твердості, — казав він сам собі; і цей сумнів мучив його найбільше. — Я не з тої глини виліплений, з якої виходять великі люди, бо ж я боюся, щоб ці вісім років, поки я зароблятиму на хліб, не відібрали в мене ту чудесну силу, що надихає на великі справи».