Стендаль - Червоне і чорне

Жюльєн спинявся на хвилину в затінку і йшов далі вгору. Незабаром вузенька, ледве помітна стежечка, якою ходили тільки пастухи з козами, привела його на вершину величезної скелі; тут він відчув себе відокремленим від усіх людей. Це фізичне відчуття висоти викликало в нього посмішку: воно говорило йому про те становище, якого прагнув досягти його дух. Чисте гірське повітря сповнило йому душу ясним спокоєм і навіть радістю. Пан де Реналь в його очах був і тепер уособленням всіх багатіїв і всіх нахаб у світі; але Жюльєн почував, що його недавня ненависть, незважаючи на всю свою буйну силу, не мала в собі нічого особистого. Якби Жульєн більше не бачив пана мера, він за тиждень забув би і його, і його замок, і собак, і дітей, і всю його сім'ю. «Я змусив його, сам не знаю як, принести величезну жертву. Подумати тільки! Більше як п'ятдесят екю на рік! А за хвилину до того я ледве уник величезної небезпеки. Ось дві перемоги за один день. Щоправда, в другій не моя заслуга, ї треба все ж таки відгадати, в чому тут причина. Та відкладемо па завтра неприємні міркування».

Жюльєн стояв на високій скелі і дивився в небо, розпечене серпневим сонцем. На галявині під скелею сюрчали коники, а коли вони раптом замовкали навколо западала нічна тиша. Він міг охопити поглядом місцевість, що простяглася біля його ніг, на двадцять льє навкруги. Час від часу яструб злітав зі скелі над його головою й беззвучно виписував у небі величезні кола. Жюльєн машинально стежив очима за цим хижим птахом. Його вражали щ спокійні могутні рухи, він заздрив силі яструба, його самотності».

Ось така доля була в Наполеона; чи не судилася вона І йому?

Треба все-таки було показатись і у Вер'єрі. Коли Жюльєн виходив з дому священика, Йому пощастило зустріти пана Вально, якому він поспішив розповісти про те, що йому збільшили платню.

Повернувшись у Вержі, Жюльєн вийшов у сад тільки пізно ввечері. Душа його стомилася від надміру хвилювань, пережитих сьогодні. «Що я їм скажу? — думав він тривожно, згадуючи дам. Йому не спадало на думку, що саме тепер душевний стан його був на рівні тих дрібниць, якими звичайно обмежується коло жіночих інтересів. Часто пані Дервіль і навіть її подруга не розуміли Жюльєна, ї він, в свою чергу, розумів тальки наполовину те, що вони йому казали. Така була дія бурхливих і, якщо можна так сказати, величних пристрастей, що хвилювали душу юного честолюбця. В цій дивовижній істоті майже щодня клекотали бурі.

Прямуючи в сад, Жюльєн був схильний прилучитися до інтересів гарненьких кузин. Вони чекали його з нетерпінням. Він сів, як і звичайно, поруч з пані де Реналь. Незабаром стало зовсім темно. Він спробував заволодіти білою рукою, яку давно вже бачив біля себе на бильці стільця. Після деякого вагання її вирвали, і було помітно — з незадоволенням. Жюльєн готовий уже був примиритись з цим і весело провадити далі розмову, коли почув, що підходить пан де Реналь.

В Жюльєна все ще бриніли в вухах образи, яких він наслухався вранці. «Чи це не гарна нагода поглузувати з цієї тварюки, яка може все собі дозволити за свої гроші? Ось я заволодію рукою його дружини саме в його присутності! Так, я це зроблю! Я, до кого він виявив стільки зневаги!»

В ту саму мить спокій, так мало властивий вдачі Жюльєна, покинув його. Його опанувала тривога і бажання, щоб пані де Реналь дозволила йому взяти її руку. Більше ні про що він не міг думати.

Пан де Реналь з обуренням говорив про політику: двоє чи троє вер'єрських фабрикантів ставали багатшими, ніж він, вони конкуруватимуть з ним на виборах. Пані Дервіль слухала його. Жюльєн, якого ці розмови дратували, присунув свій стілець до пані де Реналь. Темрява ховала всі рухи. Він насмілився покласти руку зовсім близько до її гарної оголеної руки. В збентеженні, не знаючи сам, що робить, він припав щокою до руки пані де Реналь і наважився торкнутися її губами.

Пані де Реналь затремтіла. Чоловік її був за чотири кроки; вона поквапливо дала Жюльєнові руку і в той самий час злегка його відштовхнула. Поки пан де Реналь проклинав негідників і якобінців, що багатіють, Жюльєн вкривав простягнуту йому руку пристрасними поцілунками, — принаймні такими вони здавались пані де Реналь. А проте бідолашна жінка цього самого фатального дня мала доказ, що юнак, якого вона, сама того не знаючи, кохала, любив іншу. Весь час, поки Жюльєн був відсутній, вона почувала себе до краю нещасною, і це змусило її замислитись.