Стендаль - Червоне і чорне

Давно вже пробило північ; час було нарешті йти з саду; вони розійшлись. Пані де Реналь, в палкому захваті від свого кохання, перебувала в такому блаженному невідані, що майже ні за що не докоряла собі. Солодке хвилювання не дерзало їй заснути. Жюльєн, зовсім знесилений тією боротьбою, яку весь день вела в його душі боязкість і гордість, враз поринув у міцний сон.

На другий день його збудили о п'ятій. Для пані де Реналь було б жорстоким ударом, якби вона знала, що він і не згадав про неї. Він виконав свій обов'язок, героїчний обов'язок. Сповнений щастя від усвідомлення цього, він зачинився у себе в кімнаті і з якоюсь новою насолодою поринув у описи подвигів свого героя.

Коли подзвонили до сніданку, він, начитавшись реляцій великої армії, уже забув про свою вчорашню перемогу. Спускаючись у вітальню, він весело подумав: «Треба буде сказати їй, що я її кохаю».

Але замість поглядів, сповнених любовної знемоги, які він сподівався зустріти, він побачив сердите обличчя пана де Реналя, який уже дві години тому приїхав з Вер'єра і не приховував свого незадоволення з того, що Жюльєн цілий ранок не вчив дітей; не можна собі уявити нічого бридкішого, ніж цей бундючний пан, коли він бував чимось незадоволений і вважав, що має право виявляти свій поганий настрій.

Кожне в'їдливе слово чоловіка краяло серце пані де Реналь. Але Жюльєн все ще перебував в такому екстазі від тих великих подій, які протягом кількох годин проходили перед його мисленим зором, що йому важко було враз спуститися на землю й прислухатись до грубих зауважень пана де Реналя. Нарешті він відповів йому досить різко:

— Я нездужав.

Тон його відповіді міг би образити й не таку вразливу людину, як вер’єрський мер. Йому схотілося негайно вигнати Жюльєна, і його стримало тільки те, що він узяв собі за правило ніколи не поспішати в справах.

«Цей нікчемний хлопчисько, — подумав він, — створив собі певну репутацію в моєму домі. Вально може взяти його до себе або він одружиться з Елізою і в обох випадках у глибині душі сміятиметься з мене».

Незважаючи на всі його мудрі міркування, невдоволення пана де Реналя все-таки вибухнуло в грубій лайці, яка помалу роздратувала Жюльєна. Пані де Реналь насилу стримувала сльози. Як тільки сніданок кінчився, вона попросила Жюльєна провести її на прогулянку і подружньому сперлася на його руку. Але на все, що йому казала пані де Реналь, він тільки повторював стиха:

— Ось вони які, ці багатії!

Пан де Реналь ішов поруч з ними; його присутність Іще збільшувала лють Жюльєна, який раптом помітив, що пані де Реналь підкреслено сперлася на його руку. Жюльєну стало гидко, він різко відштовхнув її і відсмикнув свою руку.

На щастя, пан де Реналь не побачив цього нового зухвальства, його помітила тільки пані Дервіль; її подруга розплакалась» Саме в цю хвилину пан де Реналь почав кидати камінням в якусь сільську дівчинку, що йшла забороненою стежкою через плодовий сад.

— Пане Жюльєн, благаю вас, вгамуйтеся, подумайте, що в усіх буває поганий настрій, — поквапливо сказала йому пані Дервіль.

Жюльєн кинув на неї холодний погляд, в якому відбилася безмежна зневага.

Цей погляд здивував пані Дервіль; але він вразив би її ще більше, якби вона вгадала його справжнє значення; вона прочитала б у ньому якусь невиразну надію на найлютішу помсту. Безперечно, саме такі хвилини приниження створюють робесп'єрів.

— Ваш Жюльєн якийсь несамовитий, він лякає мене, — прошепотіла пані Дервіль своїй подрузі.

— Як же йому не гніватись? г— відповіла пані де Реналь. — Після того, як він домігся від дітей таких чудових успіхів, яке це має значення, коли він перебуде один ранок, не навчаючи їх? Ні, справді, чоловіки дуже грубі.

Вперше в житті пані де Реналь відчула щось схоже на бажання помститися своєму чоловікові. Люта зненависть Жюльєна до багатих готова була от-от вибухнути На щастя, пан де Реналь покликав садівника і заходився разом з ним обгороджувати протоптану через садок стежку колючим гіллям. Жюльєн не відповідав ні слова на всі ті милі речі, які він чув під час прогулянки від своїх супутниць. Як тільки пан де Реналь відійшов, обидві подруги, пославшись на втому, взяли Жюльєна попід руки.»

Він ішов між двома жінками, розчервонілими від хвилювання й збентеження, і який дивний контраст являло поряд з ними його бліде обличчя, погордливий, похмурий і рипучий вираз. Він зневажав обох жінок і всі ніжні почуття.

«От лихо — казав він сам собі. — Немає в мене навіть п'ятисот франків ренти, щоб закінчити навчання. Ех, послав би я його під три чорти!»