Стендаль - Червоне і чорне

«Невже я покохала Жюльєна?» — спитала вона себе нарешті.

Це відкриття, що в усяку іншу хвилину викликало б у неї докори сумління потрясло б її до глибини душі, тепер здавалося їй чимось дивним, на що вона дивилась, якось байдуже. Душа її, до краю виснажена щойно пережитим, стала нечутливою до пристрасних хвилювань.

Пані де Реналь хотіла було взятися за рукоділля, але поринула в глибокий сон; а коли прокинулась, все це вже не лякало її так, як мало б злякати. Вона почувала себе х такою щасливою, що нездатна була бачити будь-що в поганому світлі. Наївна й проста, ця добра провінціалка ніколи не роз'ятрювала собі душу, щоб ще гостріше відучувати нові відтінки щастя або горя. А до того, як у домі з'явився Жюльєн, пані де Реналь, цілком поринувши в нескінченні домашні турботи, які припадають на долю всякої матері й господині за межами Парижа, ставилась до любовних пристрастей так само, як ми ставимось до лотереї: суцільне дурисвітство, щастя, в яке вірять тільки божевільні.

Пролунав дзвінок на обід; пані де Реналь спалахнула, почувши голос Жюльєна, що йшов з дітьми. Вона вже навчилась трошки хитрувати з того часу, як покохала, і, щоб пояснити свій рум'янець, почала скаржитись на головний біль.

— Отакі всі жінки, — відповів пан де Реналь, голосно зареготавши. — Завжди в них там щось несправне.

Хоч як пані де Реналь звикла до таких жартів, але зараз тон чоловіка вразив її. Щоб забути образу, вона глянула на Жюльєна. Якби Жюльєн був найбридкішою людиною, тої хвилини він їй однаково сподобався б.

Старанно наслідуючи звичаї придворної знаті, пан де Реналь, як тільки настали перші теплі весняні дні, переїхав у Вержі, — село, що уславилось трагічною історією Габріелі. За кількасот кроків від мальовничих руїн старої готичної церкви стояв старий замок з чотирма баштами, що належав панові де Реналю; біля нього — парк, розпланований так, як Тюїльрійеький, з багатьма буксовими бордюрами і каштановими алеями, що їх підстригали двічі на рік. Сусідня ділянка, засаджена яблунями, була місцем прогулянок. В кінці плодового саду росло вісім чи десять розкішних горіхових дерев; їхні широчезні зелені крони здіймались, мабуть, на вісімдесят футів над землею.

— Кожне з цих проклятих горіхових дерев, — казав пан де Реналь, коли його дружина милувалась ними, — коштує мені врожаю з пів-арпана землі; хліб не родить у їхньому затінку.

Пані де Реналь наче вперше відчула красу природи; вона захоплювалась усім до нестями. Кохання, що проймало її, робило її заповзятливою і рішучою. Через два дні після переїзду у Вержі, як тільки пан де Реналь виїхав знову у Вер'єр у справах мерії, пані де Реналь найняла на власні кошти робітників. Жюльєн подав їй думку прокласти вузеньку доріжку, посипану піском, що йшла б, звиваючись, по всьому плодовому саду, аж до великих горіхів. Це дозволило б дітям гуляти зранку, не ризикуючи замочити черевики у росі. Не минуло й доби, як ця ідея була здійснена. Пані де Реналь весело провела цілий день з Жюльєном, даючи вказівки робітникам.

Повернувшись з міста, вер’єрський мер дуже здивувався, побачивши готову доріжку. Пані де Реналь також була здивована приїздом чоловіка: вона забула про його існування. Після цього протягом ще двох місяців мер буркотів з того приводу, що, не спитавши його, вона наважилась на такі значні «нововведення». Але пані де Реналь зробила їх на власні гроші, і це його трохи втішило.

Вона цілі дні проводила в плодовому саду з дітьми і разом з ними ганялася за метеликами. Вони зробили великі сачки з світлого серпанку ловили ними бідолашних лускокрилих. Цієї тарабарської назви навчив пані де Реналь Жюльєн, бо вона виписала з Безансона чудову книжку Годара, і Жюльєн розповідав їй про дивні звичаї цих комашок.

Їх безжально нашпилювали на великий картон, що його теж приготував Жюльєн.

Нарешті в пані де Реналь І Жюльєна знайшлася тема для розмов, і йому вже не доводилось зазнавати пекельних мук у хвилини мовчання.

Вони розмовляли без кінця з палким захопленням, хоч І про зовсім невинні речі. Це кипуче життя, завжди чимось заповнене й веселе, подобалось усім, крім покоївки Лізи, якій доводилось надмірно працювати. «Ніколи, — казала вона, — навіть під час карнавалу, коли в Вер’єрі бувають бали, пані не дбала так про туалети: вона тепер міняє сукні двічі, а то й тричі на день».

Ми не маємо наміру лестити будь-кому, а тому не будемо заперечувати, що пані де Реналь, в якої була дуже гарна шкіра і струнка постать, стала тепер шити сукні з короткими рукавами й глибоким викотом на грудях. Таке вбрання їй дуже личило.