Стендаль - Червоне і чорне

Він набагато раніше закінчив уроки з дітьми, і коди після цього присутність пані де Реналь знов змусила його поринути в думки про обов'язок і честь, він вирішив, що йому неодмінно треба сьогодні ж домогтися, щоб вона залишила свою руку в його руці.

Сонце заходило, наближалася вирішальна мить, і Жюльєнове серце шалено калатало в грудях. Настала ніч. Він з радістю помітив — і це наче зняло з його грудей величезний тягар, — що ніч буде дуже темна. Теплий вітер гнав по небу густі хмари, віщуючи грозу. Подруги довго гуляли. Все, що вони робили того вечора, здавалося Жюльєнові якимсь особливим. Молоді жінки тішились цією душною погодою, що для деяких чутливих натур немов посилює насолоду кохання.

Нарешті всі посідали — пані де Реналь біля Жюльєна, а пані Дервіль коло своєї подруги, Думка про те, що він вирішив зробити, заполонила всю увагу Жюльєна, ї він не знаходив, що сказати. Розмова не в'язалась.

«Невже я буду таким самим нещасним боягузом на першій дуелі, яка мені трапиться?» — казав собі Жульєн; бо через свою надмірну недовіру і до себе, і до інших він не міг не усвідомлювати, в якому зараз стані перебував.

Яка завгодно небезпека була б для нього не такою страшною, як ця смертельна тривога. Скільки разів він бажав, щоб якась справа примусила пані де Реналь піти э саду й вернутися додому. Він робив над собою таке зусилля, що в голосі його почулось хвилювання. Скоро й голос пані де Реналь почав тремтіти, але Жюльєн цього навіть не помітив. Жорстока боротьба між обов'язком і несміливістю була така болісна, що він не помічав нічого, що відбувалося навколо. На замковому годиннику вже пробило за чверть десяту, а він і досі ні на що не зважився. Обурений своєю несміливістю, він сказав сам собі: «Як тільки проб'є десяту годину, я виконаю те, що цілий день обіцяв собі, зробити ввечері, — інакше піду до себе й застрелюсь».

І ось минула остання мить чекання й тривоги, коли Жюльєн вже не тямив себе від хвилювання, і на баштовому годиннику, над його головою, пробило десяту. Кожен удар цього фатального дзвона відбивався в його грудях, немов змушуючи їх здригатись.

Нарешті, коли десятий удар пробив І ще відлягався в повітрі, він простяг руку і взяв руку пані де Реналь, — вона відразу поквапливо відсмикнула її. Жюльєн, ледве усвідомлюючи, що він робить, знов її схопив. Хоч який він був схвильований, але його вразив крижаний холод руки пані де Реналь. Він судорожно стиснув її в своїй. Ще одне, останнє, зусилля вирватись, і нарешті її рука затихла в Жюльєновій руці.

Душа Жюльєна сповнилася щастям; не тому, що він любив пані де Реналь, а тому, що нарешті скінчилась ця жахлива мука. Щоб пані Дервіль нічого не помітила, він вважав за потрібне говорити; голос його зазвучав голосно й упевнено. Голос пані де Реналь, навпаки, тремтів від хвилювання. її подруга вирішила, що пані де Реналь нездужає, і запропонувала йти додому. Жульєн відчув небезпеку: «Якщо пані де Реналь піде зараз у вітальню, я знов опинюся в тому жахливому становищі, в якому був сьогодні цілий день. Я так мало тримав її руку, що це не можна вважати за завойоване мною право».

Пані Дервіль, повторила свою пропозицію повернутись у вітальню, і в цю хвилину Жюльєн міцно стиснув руку, яку йому покірно залишили.

Пані де Реналь, що вже була підвелась, знову сіла й сказала ледве чутно:

— Я справді щось нездужаю, але на свіжому повітрі мені буде краще.

Ії слова довершили щастя Жюльєна, і він був у цю хвилину на сьомому небі: він говорив щиро, забувши своє прикидання, і здавався обом подругам, які його слухали, найприємнішою людиною в світі. Проте в його раптовому нападі красномовства було трохи й боягузтва. Жюльєн боявся, що пані Дервіль, занепокоєна сильним вітром, який віщував грозу, здумає повернутись додому. Тоді йому довелося б лишитись віч-на-віч з пані де Реналь. Йому якось майже випадково вистачило сліпої сміливості зробити те, що він зробив, але він почував, що не зможе вимовити ні одного слова пані де Реналь. Хоч би як лагідно вона дорікала йому, він однаково відчує себе переможеним, і перемога, тільки що здобута ним, зійде нанівець.

На його щастя, цього вечора його зворушливі й піднесенні промови заслужили визнання навіть пані Дервіль, яка взагалі вважала, що він незграбний, як дитина, і нецікавий. Що ж до пані де Реналь, рука якої лежала в руці Жюльєна, то вона не думала ні про що, вона була немов у забутті. Ці години, проведені тут, під величезною липою, посадженою, за переказом, іще Карлом Сміливим, стали для неї найщасливішою порою її життя. Вона з насолодою слухала, як зітхає вітер в густому листі липи і як зрідка стукають дощові краплі, що вже починали падати на найнижчі листочки. Жюльєн навіть не помітив однієї речі, яка могла б його зовсім заспокоїти: пані де Реналь на хвилинку встала, щоб допомогти кузині підняти вазон з квітами, перекинутий вітром їм під ноги, але як тільки вона знову сіла, то віддала йому руку, майже не опираючись, наче це було наперед домовлено між ними.