Стендаль - Червоне і чорне

Жюльєн соромився свого хвилювання; вперше в житті він відчув, що його люблять; він заплакав від розчулення і, щоб ніхто не бачив його сліз, втік у густий ліс над Вер'єром.

«Що це 8І мною? — сказав він нарешті сам до себе. — Я почуваю, що міг би сто разів віддати життя за доброго кюре Шелана, а проте це ж він мені щойно довів, що я дурень. Головне для мене — обманути саме його, а він мене бачить наскрізь. Прихований запал, про який він каже, — це моє прагнення вибитися в люди. Він вважає, що я не гідний бути священиком, а я ж був певен, що після моєї добровільної відмови від ренти в п'ятдесят луїдорів він буде найвищої думки про мою побожність і про моє покликання.

Відтепер, — міркував Жюльєн, — я покладатимусь лише на ті властивості своєї вдачі, які я перевірив на ділі. Хто б міг сказати, що я з такою насолодою проливатиму сльози? Що я здатний любити того, хто довів мені мою дурість?»

Через три дні Жюльєн знайшов привід, з якого мав би скористатися з самого початку; цей привід, по суті, був наклепом, та що з того! З помітним ваганням він признався кюре, що на перешкоді гаданому шлюбові стоїть причина, якої він не може йому назвати, бо це зашкодило б третій особі. Це, звичайно, кидало тінь на поведінку Елізи. Пан Шелан відчув у юнаковій вдачі якийсь суєтний запал, цілком відмінний від вогню, що мав горіти в серці юного служителя церкви.

— Друже мій, сказав він йому знов, — вам краще було б стати добрим сільським буржуа, поважним і освіченим, ніж священиком без покликання.

Жюльєн відповів дуже гарно на ці нові напучування: він знаходив саме ті слова, які найбільше пасували молодому запопадливому семінаристові; але тон, яким усе це вимовлялося, й вогонь, що блискав у його очах ї якого він не вмів приховати, стривожили пана Шелана.

Однак не слід погано думати про здібності Жюльєна: він добре підбирає слова, пройняті хитрим і обачним лицемірством. Для його віку це вже непогано. Що ж до жестів і тону, то він жив досі серед селюків і не мав перед собою гідних зразків. Згодом, коли вір дістав змогу спілкуватися з панством, жести його стали такі ж бездоганні, як і мова.

Пані де Реналь дивувалась, що її покоївка, діставши таку спадщину, не стала веселішою. Вона бачила, що дівчина вчащав до кюре й повертається від нього зі слізьми на очах. Нарешті Еліза сама заговорила з нею про свій шлюб..

Пані де Реналь, здавалося, що вона занедужала. її кидало то в жар, то в холод, і вона зовсім втратила сон, вона оживала тільки тоді, коли бачила перед собою покоївку або Жюльєна. їхнє майбутнє щастя, яке вони знайдуть під спільним дахом, не йшло їй з думки. Той убогий будиночок, де вони житимуть на п'ятдесят луїдорів ренти, вимальовувався їй у найчарівніших барвах. Жюльєн, звичайно, зможе влаштуватися в супрефектуру в Бре, за два льє від Вер'єра, в такому разі вона іноді бачитиме його.

Пані де Реналь і справді здавалося, що вона божеволіє. Вона сказала про це чоловікові і нарешті справді захворіла й злягла. Того ж вечора, коли покоївка принесла їй їсти, вона помітила, що дівчина плаче. Еліза тепер страшенно дратувала її, і вона гримнула на неї, але відразу ж попросила пробачення. Еліза ще дужче розплакалася і сказала, що, коли пані дозволить, вона розповість їй про своє горе.

— Кажіть, — відповіла пані де Реналь.

— Ну, так ось, пані, він Відмовився; якісь лихі люди, мабуть, пустили на мене неславу і він повірив.

— Хто відмовився? — ледве вимовила пані де Реналь.

— Та хто ж, пані, як не пан Жюльєн! — відповіла покоївка, схлипуючи. — Пан кюре не зміг його умовити. Пан кюре говорить, що не слід відмовляти чесній дівчині лише тому, що вона була покоївкою. Зрештою, батько пана Жюльєна простий тесляр, та й сам він чим заробляв на життя, поки не влаштувався до пані?

Пані де Реналь уже не слухала. Від надмірного щастя вона майже втратила розум. Кілька разів примусила вона Елізу повторити, що Жюльєн відмовився остаточно і немає надії, що він передумає і прийде до розумнішого вирішення.

— Я зроблю ще одну, останню, спробу, — сказала вона своїй покоївці, — я сама поговорю з паном Жюльєном.

На другий день, після сніданку, пані де Реналь віддалася чарівній насолоді — захищати справу своєї суперниці і бачити, як цілу годину Жюльєн уперто відмовляється і від руки і достатку Елізи.

Помалу Жюльєн вийшов з рамок своїх наперед обміркованих фраз і став досить дотепно відповідати на розсудливі умовляння пані де Реналь. Бурхливий потік щастя, що ринув у її душу після стількох днів розпачу, зломив і ґ її сили. Вона зомліла. А коли опритомніла і її перенесли в спальню, пані де Реналь вислала всіх. її охопило почуття глибокого здивування.