Стендаль - Червоне і чорне

Вона говорила з таким сумом, що Жюльєн в пориві зовсім нового для нього солодкого почуття стиснув її в обіймах: це було не любовне сп'яніння, а безмежна вдячність. Він тільки тепер по-справжньому зрозумів, яку велику жертву вона принесла йому.

Якась милосердна душа повідомила, очевидно, пана де Реналя, що його дружина відвідує Жюльєна у в’язниці, бо через три дні він послав до неї карету з категоричним наказом негайно повернутись у Вер'ер.

Цією жорстокою розлукою почався важкий для Жюльєна день. Через дві три години його повідомили, що якийсь проноза піп, якому чомусь не вдалося примазатись до безансонським єзуїтів, зранку стоїть на вулиці перед брамою в'язниці. Йшов сильний дощ, і цей чоловік, очевидно, хотів розіграти з себе мученика. Жюльєн був у похмурому настрої, і це блазенство його дуже роздратувало.

Вранці він уже відмовився прийняти цього попа, але той, видно, вирішив за всяку ціну сповідати Жюльєна, щоб потім створити собі ім'я серед безансонських жінок через цікаві признання, які він, мовляв, почув від засудженого.

Він голосно заявив, що стоятиме день і ніч біля брами в'язниці.

— Бог послав мене, щоб зворушити серце цього відступника…

Простий народ, завжди жадібний до видовищ, починав збиратись навколо нього.

— Так, браття — волав він. — Я стоятиму тут день і ніч і не зійду з місця, скільки б не довелося мені вистояти днів і ночей. Дух святий говорив зі мною і сповістив мені повеління господнє — врятувати душу молодого Сореля. Приєднуйтесь до моїх молитов… — і таке інше, і таке інше.

Жюльєн відчував огиду до всіляких сцен і до всього, що могло привернути до нього увагу. Він уже подумав був, що настала слушна хвилина непомітно зникнути з цього світу, але в нього ще лишалася надія побачити пані де Реналь, він був закоханий шалено.

Брама в'язниці виходила на одну з найбільш людних вулиць міста. Коли Жульєн уявляв собі цього брудного попа, що збирає навколо себе юрбу і вчиняє вуличний скандал, це терзало його душу. «І, звичайно, він щохвилини повторює моє прізвище!» Ця думка була для нього гірша, ніж смерть. Він кілька разів протягом години посилав одного відданого йому тюремного ключаря подивитись, чи піп і досі стоїть проти брами.

— Пане, він стоїть навколішках у болоті, — казав йому щоразу ключар, — голосно молиться і проказує літанії за спасіння вашої душі…

«От негідник!» — подумав Жульєн. В цю хвилину він почув глухий гомін народу, що підхоплював молитви. Обурення його дійшло до краю, коли він помітив, що й сам ключар ворушить губами, повторюючи латинські слова.

— Там уже починають говорити, — додав ключар, — що у вас, мабуть, зовсім кам'яне серце, коли ви відмовляєтесь від допомоги такого святого чоловіка.

— О моя Батьківщино! Скільки в тобі ще варварства! — вигукнув Жюльєн, не тямлячи себе від люті, і він продовжував вголос міркувати, забувши про присутність ключаря. — Цей піп хоче потрапити на сторінки газет, І він таки доможеться свого. Ах, кляті провінціали! В Парижі мені не довелося б зазнати такого приниження, Там і дурисвіти — люди вміліші.

— Впустіть сюди цього святого, — сказав він нарешті ключареві, і лоб його зросився потом.

Ключар перехрестився і з радістю пішов.

Святий отець, як виявилось, був неймовірно потворною і страшенно брудною істотою. Надворі йшов холодний дощ, і від цього в казематі було зовсім темно й ще більше відчувалася вогкість. Піп поліз до Жюльєна в обійми і, звертаючись до нього з умовлянням, мало не пустив сльозу. Підле лицемірство його впадало в око. Ніколи в житті не відчував Жюльєн такої люті.

Не минуло й чверті години після того, як увійшов священик, а Жюльєн уже почував себе жалюгідним боягу8ом. Вперше смерть з'явилась перед ним, як щось жахливе. Він уявив собі, як тіло його почне розкладатись через два дні після страти… і таке інше, і таке інше.

Він почував, що ось-ось зрадить себе, виявивши свою малодушність, або кинеться на цього попа й задушить його власним ланцюжком, коли раптом йому спало на думку попросити святого отця негайно відслужити за нього добру обідню за сорок франків.

Було вже близько полудня, отже, піп забрався геть.

Як тільки він вийшов, Жюльєн розридався; він плакав довго і плакав через те, що якби пані де Реналь була В Безансоні, він признався б їй у своїй малодушності.

І в той час, коли він був охоплений журбою, що його коханої немає з ним, він почув кроки Матильди.

«Найгірше у в'язниці те, — подумав він, — що не можна замкнути своїх дверей».