Стендаль - Червоне і чорне

Лягаючи спати, він помітив, що на ліжку простирала з грубого полотна. Очі його ніби відкрились. «Ах, так! Я ж у камері смертників, — сказав він сам собі. — Справедливо…»

«Граф Альтаміра розповідав мені, що Дантон напередодні смерті казав своїм гучним голосом: «Дивна річ, дієслово «гільйотинувати» не може відмінюватись у всіх часах; можна сказати: я буду гільйотинований, ти будеш гільйотинований, але не кажуть: я був гільйотинований».

А чом би й ні, — продовжував Жюльєн, — коли є загробне життя… Сказати правду, якщо я там зустрінусь з християнським богом, мені кінець: це деспот, і, як такий, він мстивий; в його біблії тільки й мови, що про жорстокі покарання. Я його ніколи не любив, і навіть не міг повірити, що хто-небудь щиро його любить. Він безжальний (і Жюльєн пригадав кілька місць з біблії). Він мене жорстоко покарає.

А що, як я зустріну там бога Фенелона! Може, він скаже мені: «Тобі багато проститься, бо ти багато любив…»

Чи справді я багато любив? О, я любив пані де Реналь, але поводився я жахливо. І тут, як у всьому іншому, я відмовився від простого й скромного заради того, що блищить.

Та, з другого боку, які перспективи відкривались переді мною! Гусарський полковник, якби почалась війна; в мирні чаш — секретар посольства; потім посол… Бо я швидко освоївся б з цими справами… Та навіть якби я був останнім дурнем, хто міг би змагатись з зятем маркіза де Ла-Моля? Мені пробачили б усі мої безглузді вихватки, ба навіть вважали б їх заслугами. І ось, я, знатна особа, веду розкішне життя у Відні або в Лондоні…»

— Не зовсім так, пане, через три дні ви будете гільйотиновані.

Жюльєн щиро розсміявся цій дотепній репліці, яку подав йому здоровий розум. «Справді, в людині живуть дві істоти, — подумав він. — Якій же з них, чорт його бери, належить це єхидне міркування?

Ну що ж, друже, хай так, — відповів він уявному співрозмовникові, — я буду гільйотинований через три дні. Пан де Шолен разом з абатом Маслоном, щоб подивитися на страту, наймуть на двох одне вікно. Цікаво, хто з цих двох достойних панів обкраде другого, коли доведеться платити за це вікно?»

Раптом йому пригадались такі рядки з В’ячеслава Ротру:

Владислав. …Душа моя готова.

Король( батько Владислава ). Готовий ешафот; неси на нього голову свою.

«Прекрасна відповідь!» — подумав Жюльєн і заснув. Вранці він прокинувся, почувши, що хтось міцно обнімає його.

— Як? Уже? — сказав Жюльєн, злякано розширюючи очі. Він думав, що його схопив кат.

Це була Матильда. «На щастя, вона не зрозуміла, що я подумав». Ця думка повернула йому самовладання. Він побачив, що Матильда змарніла, так наче півроку хворіла; її просто не можна було пізнати.

— Цей підлий Фрілер обманув мене, — казала вона, ламаючи руки. Від люті вона не могла плакати.

— Хіба я не гарний був учора, коли взяв слово? — сказав Жюльєн. — Я імпровізував, і вперше в житті! Щоправда, є підстави боятись, що це й востаннє.

В цю хвилину Жюльєн грав на вдачі Матильди з холоднокровністю вмілого піаніста, що торкається клавіш.

— Я не знатного походження, це так, — казав він, — але висока душа Матильди піднесла до себе свого коханця. Як ви думаєте, чи краще тримався Боніфацій де Ла-Моль перед своїми суддями?

Матильда в цей день була ніжна без всякої афектації, немов бідна дівчина, що живе десь на шостому поверсі; але вона не змогла домогтись від нього простіших слів. Несвідомо він відплачував їй за всі ті муки, яких вона так часто завдавала йому.

«Джерела Нілу невідомі нікому, — казав собі Жюльєн. — Людському окові не дано бачити цього царя річок у вигляді звичайного струмочка. Так само жодне людське око ніколи не побачить Жюльєна малодушним, насамперед тому, що він не є таким. Але серце в мене чутливе, і від простого, щиро сказаного слова мій голос може затремтіти, і навіть сльози можуть зросити мої очі. Скільки разів бездушні люди зневажали мене за цю ваду! Вони думали, що я прошу пощади. Цього не слід допускати.

Кажуть, що Дантон здригнувся біля ешафота, згадавши дружину, але Дантон вдихнув у свій час сили в народ, в цю юрбу вітрогонів, і не допустив ворога до Парижа… Тільки я один знаю, що я міг би зробити; для інших я в кращому разі тільки якесь може бути.

Що, якби тут, у в'язниці, зі мною була не Матильда, а пані де Реналь, чи міг би я поручитись за себе? Моє безмежне каяття й розпач здалися б Вально та й усім місцевим патриціям ганебним страхом смерті. Адже вони чванливі, ці жалюгідні серця, поставлені завдяки своїм грошам вище спокус! «Бачите, що значить народитись сином тесляра!» — сказали б оті де Муаро і де Шолени, які засудили мене на смерть. Можна зробитись ученим, спритним, але мужності… мужності не навчишся Навіть з сердешною Матильдою, що тепер плаче, — ні, вона вже не може плакати, — сказав він собі, глянувши а її червоні очі і стиснувши її в обіймах. Видовище цього щирого горя примусило його забути свої міркування… — Вона, мабуть, проплакала цілу ніч, — подумав він, — але мине час, і з яким почуттям сорому згадуватиме вона про це! їй здаватиметься, що в юності її введено в оману, що вона піддалася низькому плебейському складу думок… Круазнуа — людина слабохарактерна, він одружиться з нею, і, слово честі, добре зробить. Вона примусить його грати роль