Стендаль - Червоне і чорне

— Ах, невже я бачу тебе перед тим, як умерти! Чи ця лише сон? — вигукнув Жульєн, кидаючись їй до ніг. — Але пробачте, пані, у ваших очах я тільки вбивця, — зав він тої ж миті, отямлюючись.

— Пане… я прийшла благати вас подати апеляцію, я знаю, що ви відмовляєтесь це зробити… — Ридання душили її, вона не могла говорити.

— Благаю вас, пробачте мені.

— Якщо ти хочеш, щоб я тобі пробачила, — сказала вона, підводячись і кидаючись йому в, обійми, — подай негайно апеляцію на смертний вирок.

Жюльєн вкрив її поцілунками.

— А ти приходитимеш до мене щодня протягом цих двох місяців?

— Клянуся. Щодня, якщо мій чоловік не заборонить.

— Підписую! — скрикнув Жюльєн. — Як? Ти прощаєш мені! Невже це можливо?

Він стиснув її в обіймах, не тямлячи себе. Раптом вона тихенько скрикнула.

— Це нічого, — сказала вона, — ти зробив мені трохи боляче.

— Твоє плече, — скрикнув Жюльєн, розридавшись. Він трохи відсунувся і вкрив її руки жагучими цілунками. — Хто б міг сказати це тоді, коли я бачив тебе востаннє в твоїй кімнаті у Вер'єрі?

— А хто б міг подумати тоді, що я напишу панові де Ла-Молю того жахливого листа?

— Знай! Я завжди тебе кохав, я кохав тільки тебе.

— Невже це можливо? — скрикнула пані де Реналь, і тепер уже вона не тямила себе від радості, Вона припала до Жюльєна, що стояв перед нею на колінах, і вони довго мовчки плакали.

Ніколи за все своє життя Жульєн не переживав такої хвилини.

Минуло багато часу, перш ніж вони знову могли говориш.

— А ця молода жінка, пані Мішле, — сказала нарешті пані де Реналь, — або, вірніше, мадемуазель де Ла-Моль, бо я справді починаю вірити чуткам про цей дивовижний роман?

— Це тільки на перший погляд так, — відповів Жюльєн. — Вона моя дружина, але не кохана.

І вони обоє, раз у раз перебиваючи одне одного, стали розповідати про все, що відбулося з ними. Листа, написаного панові де Ла-Молю, склав молодий духівник пані де Реналь, а вона його лише переписала.

— Ось на який жах штовхнула мене релігія! — казала вона йому. — А я ж іще пом'якшила найжахливіші вирази в цьому листі.

Захват і радість Жюльєна доводили їй, що він усе їй прощає. Ніколи ще він не кохав її так безмежно.

— А проте я вважаю себе віруючою, — казала йому згодом пані де Реналь. — Я щиро вірю в бога і вірю — це було доведено мені, що мій гріх жахливий; але досить мені побачити тебе, навіть після того, як ти двічі вистрілив у мене з пістолета…

Тут Жюльєн, незважаючи на її опір, вкрив її поцілунками.

— Пусти, пусти, — продовжувала вона, — я хочу розібратися в цьому разом з тобою, я боюсь, що забуду…

Досить мені побачити тебе, як всяке почуття обов'язку в мене зникає: я вся — безмежна любов до тебе, ні, слово «любов» навіть занадто слабке. Я почуваю до тебе те, що мусила б почувати хіба що тільки до бога: тут усе — благоговіння, любов, покора… Справді, я не знаю, яке дивне почуття ти збуджуєш у мені; накажеш мені зарізати тюремника, і я зроблю цей злочин, і навіть подумати не встигну. Поясни мені це, перш ніж я піду від тебе; я хочу зрозуміти власне серце; бо через два місяці ми розлучимось… А втім, як знати, чи ми справді розлучимось? — сказала вона з усмішкою.

— Я зарікаюся свого слова, я не буду подавати апеляції, — вигукнув Жульєн, схоплюючись, — якщо ти зробиш спробу вкоротити собі життя чи зашкодити собі отрутою, ножем, пістолетом, вугіллям або яким іншим способом.

Обличчя пані де Реналь раптом змінилось; палка ніжність поступилася місцем глибокій задумливості.

— А що? Якби ми вмерли зараз? — спитала вона.

— Хто знає, що буде там, на тому світі? — відповів Жульєн. — Можливо, муки, а можливо, й зовсім нічого. Хіба ми не можемо блаженно прожити ці два місяці? Два місяці — як багато днів! Ніколи я не був такий щасливий.

— Ти ніколи не був такий щасливий?

— Ніколи, — радісно повторив Жюльєн, — кажу тобі щиро, як самому собі. Борони мене боже перебільшувати.

— Ну, раз ти так кажеш — твої слова для мене закон, — сказала вона, несміливо й скорботно всміхаючись.

— Так ось! Заприсягни своїм коханням до мене не робити замаху на своє життя ні прямо, ні посередньо… Подумай про те, — додав вінт— що ти повинна жити для мого сина; Матильда покине його на руки слуг, як тільки стане маркізою де Круазнуа.

— Присягаю, — холодно сказала вона, — але я хочу мати в руках твою апеляцію, написану й підписану твоєю рукою. Я сама піду до прокурора.

— Бережись, ти скомпрометуєш себе.

«Після того, як я прийшла до тебе у в'язницю, я зробилась навіки притчею во язицях у Безансоні, в цілому Франш-Конте, — мовила вона з глибоким смутком. — Межі суворої цнотливості порушені… Моя жіноча честь загублена; її правда, це заради тебе…