Стендаль - Червоне і чорне

А! Дивна річ: з того часу, як я чекаю смерті, мені пригадуються всі вірші, які я колись знав. Це, мабуть, ознака занепаду…

Матильда весь час повторювала йому ледве чутним голосом:

— Він там, у сусідній кімнаті.

Нарешті її слова дійшли до свідомості Жюльєна. лос її ослаб, — подумав він, — але її владна вдача почувається в інтонації. Вона притишує голос, що0 розсердитись».

— Хто там такий? — спитав він її лагідно.

— Адвокат; він чекає, щоб ви підписали апеляцію.

— Я не буду апелювати.

— Як? Ви не будете апелювати? — сказала вона, і очі її гнівно заблищали, — а чому ж це, будь ласка?

— Тому, що зараз я почуваю в собі мужність умерти не зробившись загальним посміховищем. А хто може ручитись, що через два місяці, після довгого перебуває у цій вогкій в'язниці, я буду в такому самому доброму стані? Я передбачаю відвідини священиків, мого батька. А гірше цього для мене нічого в світі не може бути. ще вмерти.

Цей несподіваний опір збудив усю гордовитість, була властива вдачі Матильди. Вона не мала змоги побачитись з абатом де Фрілером до того часу, коли пускають відвідувачів у безансонську в'язницю, і тепер зганяла свій гнів на Жюльєнові. Вона його палко кохала, а на протязі чверті години, поки вона проклинала його погану вдачу і докоряла сама собі за те, що покохала його, він пізнавав у ній ту саму гордячку, що ображала його так дошкульно в бібліотеці палацу Ла-Моль.

— Ради слави твого роду провидіння мусило б подбати про те, щоб ти народилась чоловіком, — сказав він.

«Але щодо мене, — подумав він, — дурний би я був, би погодився жити ще два місяці в цій огидній камері будучи предметом всіляких підлих і ганебних наклепів патриціанської кліки і маючи за єдину розраду про; цієї навіженої… Отже, післязавтра вранці я б'юся з людиною, яка уславилась холоднокровністю і лістю надзвичайною… Просто надзвичайною, — невже у ньому мефістофельський голос.

Ну що ж, хай буде так, у добрий час. Чорт з ними, — вирішив Жюльєн, — апелювати я не буду…»

І він поринув у мрії… Як звичайно, о шостій годині ранку листоноша принесе газету. О восьмій, коли пан де Реналь прочитає її, Еліза увійде навшпиньках і покладе газету їй на ліжко. Потім вона прокинеться і раптом, переглядаючи сторінку, скрикне, гарненька ручка її затремтить, вона побачить ці слова: «О десятій годині п'ять хвилин його не стало».

Вона заллється гіркими слізьми, я знаю її. Дарма що я хотів її вбити, все буде забуте, і ця жінка, в якої я хотів відібрати життя, буде єдиною, яка щиро оплакуватиме мою смерть».

«Ах! Оце так протиставлення!» — подумав Жюльєн, і протягом усього часу, поки Матильда продовжувала докоряти йому, він думав тільки про пані де Реналь. І хоч він часом щось відповідав на те, що йому казала Матильда, він не міг відірватись душею від спогадів про спальню у Вер'єрі. Він бачив безансонську газету на стьобаній ковдрі з оранжевої тафти, бачив біленьку руку, що судорожно стискає газету, бачив, як плаче пані де Реналь… стежив за кожною сльозинкою, що котилась по її чарівному обличчю.

Мадемуазель де Ла-Моль, так нічого й не домігшись від Жюльєна, попросила адвоката зайти. На щастя, це був колишній капітан італійської армії, учасник кампанії тисяча сімсот дев'яносто шостого року, товариш Манюеля. Для годиться він намагався відрадити засудженого від його рішення. Жюльєн, бажаючи виявити свою повагу до нього, виклав йому всі свої міркування.

— Що ж, правду кажучи, можна бути й такої думки, як ви, — сказав нарешті пан Фелікс Вано (так звали адвоката). — Але ви маєте ще три дні для подачі апеляції, і мій обов'язок заходити до вас щодня. Якби за ці два місяці під в'язницею раптом вивергнувся вулкан, ви були б урятовані. Та ви можете вмерти й від хвороби, — сказав він дивлячись в очі Жюльєнові.

Жюльєн потиснув йому руку:

— Дякую, ви порядна людина. Я подумаю про це. І коли Матильда нарешті вийшла разом з адвокатом, він почував у cсвоєму серці значно більше приязні до адвоката, ніж до неї.

Через годину його збудили від глибокого сну чиїсь сльози, що капали на його руку. «А, знов Матильда, — подумав він. — Це вона прийшла, вірна своїй тактиці, сподіваючись переконати мене з допомогою ніжних почуттів. 3 нудьгою передбачаючи нову патетичну сцену, він не розплющував очей. Йому пригадались вірші Бельфегора, що тікав від своєї жінки.

Раптом він почув якесь дивне зітхання й розплющив очі; це була пані де Реналь.