Стендаль - Червоне і чорне

Старий тесляр тремтів від жадібності, боячись прогавити ці гроші, частину яких Жюльєн збирався залишити братам. Старий довго й палко говорив про це. Жюльєнові схотілось покепкувати з нього.

— Ну, так ось: Господь бог напоумив мене щодо заповіту «Я залишу по тисячі франків моїм братам, а решту — вам, — От і добре, — сказав старий, — ця решта належить мені по праву; але раз милосердний Господь пом'якшив твоє серце і ти хочеш вмерти добрим християнином, то повинен розплатитись з усіма боргами. Скільки довелося мені витратити на твоє харчування й навчання — про це ти не подумав…

«Ось вона — батьківська любов!» — повторював сам собі Жюльєн з болем у серці, залишившись нарешті сам. Незабаром з'явився тюремник.

— Пане, після побачення з батьками я завжди приношу моїм постояльцям пляшку доброго шампанського. Воно, звичайно, дорогеньке, шість франків за пляшку, зате серце звеселяє.

— Принесіть три склянки, — сказав Жюльєн з дитячим захопленням, — і запросіть сюди двох в'язнів, які, я чую, прогулюються в коридорі.

Тюремник завів до нього двох галерників-рецидивістів, яких мали повернути на каторгу. Ці бандити були дуже веселі і відзначалися справді надзвичайною хитрістю, сміливістю й самовладанням.

— Дайте мені двадцять франків, — сказав один з них Жюльєнові, — і я розповім вам в усіх подробицях своє життя. Це щось надзвичайне.

— Та це ж буде брехня! — сказав Жюльєн.

— Ні в якому разі, — відповів він, — ось мій приятель, він заздрить моїм двадцятьом франкам і викриє мене, якщо я скажу неправду.

Історія його була справді жахлива. Вона свідчила про безстрашне серце, в якому панує одна єдина пристрасть — гроші.

Коли вони пішли, Жюльєн відчув себе іншою людиною. Весь його гнів проти самого себе зник. Жорстока душевна мука, роз'ятрювана отрутою малодушності, якій він піддався після від'їзду пані де Реналь, перетворилась у глибоку скорботу.

«Якби мене не засліплювала показна зовнішність, — казав він собі, — я б побачив, що в паризьких салонах повно таких самих чесних людей, як мій батько, або таких спритних негідників, як оці галерники. І вони мають рацію: адже ніхто з світських людей не прокидається вранці з думкою: «Як би мені сьогодні пообідати?» А ще пишаються своєю чесністю! А попадуть у присяжні — гордо засуджують людину за те, що вона вкрала срібний прибор, щоб не померти з голоду, Та коли йдеться про те, щоб висунутись при дворі, щоб здобути чи відібрати міністерський портфель, наші чесні світські пани підуть на будь-які злочини, точнісінько такі самі, як ті, що їх робили ці двоє галерників з крайньої нужди…

Ніякого природного права не існує, цей вислів — застаріла нісенітниця» цілком гідна прокурора, що цькував мене напередодні; його прадід розбагатів на конфіскаціях ва часів Людовіка XIV. Право виникає тільки тоді, коли оголошується закон, що забороняв робити певну річ під страхом кари. Поки нема закону, природною є тільки лев'яча сила або потреба живої істоти, яка почуває голод і холод, одне слово — потреба. Ні, люди, що користуються загальною повагою, — це просто шахраї, яким щастило не пійматися на гарячому. Обвинувач, якого суспільство нацьковує на мене, розбагатів через підлоту… Я вчинив злочин, і тому справедливо засуджений, але, якщо не рахувати цього єдиного мого злочину, Вально, який засудив мене, в сто разів шкідливіший для суспільства, ніж я.

Ну що ж! — додав Жульєн сумно, але без гніву, — Мій батько хоч і скнарий, але кращий за всіх отих людців. Він ніколи не любив мене. А «тепер міра терпіння його переповнилась, бо моя ганебна смерть знеславить його. Цей страх, що не вистачить грошей, це перебільшене уявлення про людську злобу, що зветься скнарістю, дають йому змогу бачити велику втіху в тих трьох-чотирьох сотнях луїдорів, які я можу йому залишити. Коли-небудь у неділю, після обіду, він показуватиме всім заздрісникам у Вер'єрі своє золото.

«За ту ціну, — говоритиме його погляд, — хто з вас не був би радий, щоб синові відрубали голову?»

Ця філософія, може, й була близька до істини, але від неї хотілось умерти. Так минуло п'ять довгих днів, Жюльєн був чемний і лагідний з Матильдою, він бачив, що її терзають ревнощі. Одного вечора він серйозно думав про те, щоб заподіяти собі смерть. Серце його було сповнене глибокої муки від розлуки з пані де Реналь. Ніщо не вабило його більше ні в реальному житті, ні в уяві. Відсутність усякого руху вже почала впливати на його здоров'я, і в його вдачі з'явилась якась немічна екзальтованість, як в юного німецького студента. Він помалу втрачав мужню гордість, яка відкидає енергійним слівцем недостойні думки, що закрадаються в душу людини в нещасті.