Стендаль - Червоне і чорне

«Я любив правду… А де вона?.. Скрізь саме лицемірство або принаймні шарлатанство, навіть у найдоброчесніших, навіть у найвищих. — І уста його гидливо скривилися… — Ні, людина не може довіритись іншій людині.

Пані де ***, збираючи пожертви на бідних сиріток, запевняла мене, що князь такий-то дав десять луїдорів. Брехня! Та що я кажу! А Наполеон на острові Святої Єлени!.. справжнє дурисвітство — прокламація на користь римського короля.

Боже праведний Якщо така людина, та ще й у хвилину, коли нещастя суворо закликає її до виконання обов'язку, принижується до шахрайства, чого ж можна чекати від решти жалюгідної породи?

Де ж істина? В релігії… Так, — додав він з гіркою посмішкою, сповненою невимовного презирства, — ь устах Маслонів, Філерів, Кастанедів… А може, в справжньому християнстві, пастирям якого не слід платити грошей, як не платили апостолам?.. А втім, апостол Павло діставав свою платню в утіхах влади, в промовах, у славі…

Ах, якби на світі існувала істинна релігія! Який я дурень Мені ввижається готичний собор, його величні вітражі. Мій немічний дух уявляє собі священнослужителя цього собору… Душа моя зрозуміла б його, душа потребує його. Але замість нього я бачу якогось фата з прилизаним волоссям… щось подібне до кавалера де Бовуазі, тільки без його приємності.

Ні, справжній пастир, — це Масільйон, це Фенелон… Масільйон висвятив Дюбуа. А після «Мемуарів» Сен-Симона і Фенелон для мене став не тим; та якби, зрештою, існував справжній пастир… Тоді б чутливі душі знайшли в світі якусь можливість єднання… Ми не були б такі самотні… Цей добрий пастир говорив би нам про бога. Та про якого бога? Не про цього біблійного бога, дрібного деспота, жорстокого й сповненого жадоби помсти… а про Вольтерового бога, справедливого, доброго, вічного…»

3 хвилюванням згадував Жульєн численні місця з Нового завіту, який знав напам'ять… «Але як же можна, «де зберуться докупи троє», увірувати в це велике ім'я бога після того, як ним так жахливо зловживали наші священики?

Жити в самотності!.. Яка мука!..

Я божеволію і стаю несправедливим, — сказав Жюльєн, вдаривши себе по лобі. — Я самотній отут в казематі, але я жив на землі не самотньо, мене запалювала могутня ідея обов'язку. І цей обов'язок, який я сам собі приписав, — помилявся я чи ні, — був для мене наче стовбур міцного дерева, на який я спирався в бурю; я хитався, я метався, адже, зрештою, я тільки людина… та все-таки я встояв.

Це вогке повітря каземату навіяло на мене думки про самотність…

Але навіщо ж я, проклинаючи лицемірство, сам лицемірю? Адже ж гнітить мене не смерть, не каземат, не вогке повітря» а те, що зі мною нема пані Де Реналь. Якби у Вер'єрі я мусив жити тижнями в підвалах її дому, щоб бачитися з нею, — хіба я нарікав би?»

— Вплив моїх сучасників дається взнаки — сказав він голосно з гірким сміхом. — В розмові з самим собою, за два кроки від смерті, я все ще лицемірю… О дев'ятнадцяте сторіччя!

«…Мисливець стріляє з рушниці в лісі, його здобич падає, він кидається за нею. Його чобіт потрапляв в величезний мурашник, руйнує житло мурашок, розкидає їх самих і їхні яєчка… Найрозумніші філософи з мурашок ніколи не зрозуміють, що то таке було, — чорне, величезне, жахливе, отой чобіт мисливця, що зруйнував їхнє житло з блискавичною швидкістю, після того як розлігся жахливий гуркіт і спалахнуло червонясте світло.

…Так само смерть, життя, вічність — речі дуже прості для того, чиї органи можуть їх сприйняти…

Мушка-одноденка народжується о дев'ятій годині ранку в ясний літній день і вмирає о п'ятій годині вечора, ну, як же вона може зрозуміти, що значить слово «ніч»?

Дайте їй ще п'ять годин існування, і вона побачить і зрозуміє, що таке ніч.

Отак і я — помру в двадцять три роки. Дайте мені ще п'ять років, щоб пожити біля пані де Реналь…»

І він зареготав, як Мефістофель. Що за божевілля міркувати про ці великі питання!

1. Я лицемірю, наче тут хтось 6 і слухає мене.

2. Я забуваю жити й кохати, коли мені лишається так мало днів… Яке горе! Пані де Реналь нема зі мною, її чоловік, напевне, не пустить її більше у Безансон, щоб вона не знеславила себе.

Ось звідки моя самотність, а зовсім не від того, що немає справедливого, всемогутнього бога, не злого, не мстивого…

Ах, якби він існував!.. Горе мені! Я впав би перед ним 4а коліна і сказав би: «Я заслужив смерть, але, великий боже, добрий, великодушний боже, поверни мені мою кохану!»

Було вже дуже пізно. Він спокійно поспав дві чи три години, а потім прийшов Фуке.