Мольєр - Комедії

Та злочин виявить дорога є легка.

Погляньте: певне ж, це знайома вам рука?

Оцей маленький лист — великий свідок зради,

І марно в хитрощах шукаєте ви ради.

Селімена

Так от від чого гнів страшний у вас кишіть!

Альсест

Не червонієте?

Селімена

Чого ж би й червоніть?

До того жодної не бачу я підстави.

Альсест

Як! Відрікаєтесь од цього от листа ви

Тому, що ваше тут не вписане ім’я?

Селімена

Немає підпису, але писала — я.

Альсест

І дивитеся ви без жодної тривоги

На довід злочину огидного свойого!

Селімена

Скажу по правді я: великий ви дивак!

Альсест

Що! Ви приймаєте це супокійно так?

Адже ж Оронтові цей ніжний лист ви склали

І тим любов мою в болото затоптали!

Селімена

Оронтові? А хто вам, пане, це сказав?

Альсест

Той, хто листа до рук мені сьогодні дав.

А втім, хай іншому написано слова ці,

То з цього мав би я радіти? Утішаться?

Чи не однакова лишається вина?

Селімена

Та, може ж, адресат не він тут, а вона?

Де дінеться тоді тяжка моя провина?

Альсест

Ну й хитра вигадка! Дотепна ж ви людина!

Такого, далебі, я вольту не чекав —

I всю мою злобу, як дим, він розігнав.

Кого одурите ви штуками своїми?

Чи не здається вам, що і глухі й сліпі ми?

Цікаво бачити, як вивертом таким

Ви оборонитесь фальшивим та смішним,

Як доведете ви, що жінці написали

Слова, де пристрасті палкої не сховали!

Дозвольте прочитать вам кілька тих Рядків.

Селімена

Не хочу я! Бере, їй-богу, сміх,

Що дозволяєте ви так собі багато

І смієте мене щохвилі ображати!

Альсест

Я незаслужених не кидаю образ.

Дозвольте декілька лиш прочитати фраз.

Селімена

Не хочу я того! Не хочу! Не дозволю!

А в висновках даю вам цілковиту волю!

Альсест

На бога, доведіть, що от цього листа

Писали жінці ви. Тоді моя мета…

Селімена

Ні, до Оронта він, і край усій розмові!

Безмірно рада я палкій його любові,

Я ним пишаюся, його шаную я,

Я ошукала вас, і в цім вина моя.

Карайте ж! Появіть, мосьпане, гнів шалений,

Та досить буде вже мороки цеї з мене!

Альсест

(набік)

О, де жорстокості страшної береги?

Усе це стерпіти не маю я снаги!

Вона, що принесла мені незглибне горе,

Вона повертає на мене всі докори!

Глузує, зрадниця, бере мене на сміх —

І мушу догадів зректися я своїх!

Проте… в грудях іще горить огонь проклятий,

І пут ганебних я не можу розірвати,

Не можу знехтувать ясних її приваб

І знов до ніг її стелюся, паче раб.

(До Селімени) .

О, добре вмієте ви користати з сили,

Якою почуття мої заполонили,

І очі, очі ці зрадливі й чарівні

Всю душу сповнюють покорою мені!

Мерщій же доведіть розмову цю до краю

І виправдайтеся — молю я вас, благаю!

Підозру у душі розбийте ви страшну,

І радо знову вам я руку простягну.

Верніть, верніть мені мою розбиту віру,

І я верну любов глибоку вам і щиру.

Селімена

Ви збожеволіли від ревнощів бридких,

І ніжних почувань не варті ви моїх.

Навіщо б мала я вас, пане, не кохавши,

Дурити вічно вас і вам брехати завше?

Коли б же іншому я серце віддала, —

Чому признатися одверто б не могла?

У мене доказів і доводів він просить!

Але ж я вас люблю — і цього вам не досить?

Яких вам хочеться ще інших запорук?

Чи заслужила я ганьби такої й мук?!

Я жінка. Вимовить нелегко-нам буває,

До кого серце в нас нестримано палає,

І пристрасті свої доводиться ховать,

Бо недаремне ж ми — сором’язлива стать.

А як почули ви з жіночих уст признання —

Чи більше доказів вам треба на кохання?

Хто ж віри і тоді, проте, нам не дійма,

Для того жодного вибачення нема.

Доволі! В ревнощі вдалися ви огидні,

І бачу я тепер, що ви мене не гідні.

О, соромно мені й подумати в цей час,

Що досі зберегла прихильність я до вас;

Повинна б іншого прийняти я ласкаво,

Щоб мали скаржитись законну ви підставу!

Альсест.

Ох, мила зраднице! Не встою я в борні!

Ви очі сліпите оманою мені —

Дарма! Судила так моя жорстока доля!

Солодкий цей полон і люба ця неволя!

Я ваш. Дізнатися жадаю до кінця,

Чим ошукати ви надумали сліпця.

Селімена

Ні, ви не любите мене, як слід любити.

Альсест

Мойого почуття не можна охопити,