Мольєр - Комедії

І осягнете ви жаданої мети.

Є вірні докази невірності у мене,

І зрозумієте ви серце Селімени,

А там… коли мине ошуки злої час…

Хтось, може, знайдеться, що заспокоїть вас.

Філінт

Ну, та й удався ж він натурою завзятий!

Нелегка річ була його переконати!

Уже повертано ту справу й сяк і так,

Але свого зректись він не хотів ніяк.

Ніколи ще, мабуть, не чули ті панове,

Мирити взявшися, чуднішої промови.

«На все погоджуся, — казав він, — все прийму,

А присуду свого назад я не візьму!

Де ображатися вбачає він причини?

Хіба писати зле — ганебно для людини?

Таж може, — думати я так принаймні звик, —

З лихого автора буть чесний чоловік.

Нема тут жодної для самолюбства рани:

У всьому гідний він поваги і пошани,

Порядний, сміливий, справдешній дворянин, —

Проте обстоюю: поет поганий він.

Хвалю його за все від щирого я серця:

За вправність на коні, у танцях чи на герці,

А за поезії… даруйте вже на тім!

Тоді б лише простив охоту я до рим,

Якби загрозою кривавої відплати

Його примушено ті віршики писати!»

— Вмовляли всі його, як тільки-но могли,

Нічого більшого, проте, не досягли,

Як того, що сказав Оронту він: «Шкодую,

Що так суворо я поезію ціную;

Радніший був би смак я зовсім інший мать

І щиро ваш сонет довершеним назвать».

Тут їх примусили обнятися прилюдно,

І справа та чудна так закінчилась чудно.

Еліанта

Щоправда, він усіх дивує не на жарт,

Зате ж великої він і пошани варт.

Ця щирість, хоч її ми бачити й незвичні,

Душі показує прикмети героїчні,

Високі пориви прекрасного ума, —

І шкода тих мені, у кого їх нема.

Філінт

А я що більше з ним стрічаюся, признатись,

То все дивую більш: як міг він закохатись?

З такою вдачею і з розумом таким

Чи можна ж почуттям даватися палким?

А надто розгадать хотілось би причину,

Чому закоханий у вашу він кузину?

Еліанта

Отож, як бачите, для ніжних почувань

Різнота душ і вдач — ніяк не певна грань,

І не в характерах однакових там сила,

Де серця людського любов заговорила.

Філінт

Він любить, певна річ. А любить же вона?

Еліанта

Ну, справа зовсім тут, мій пане, не ясна!

Як я могла б сказать про неї, чи кохає,

Коли сама вона того, мабуть, не знає

І в шумі лестощів та в галасі розмов

Любов’ю гру зове і грою зве любов!

Філінт

Боюсь: мій приятель од вашої кузини

Повік щасливої не матиме години!

Коли б же він, як я, на цей поглянув світ,

То іншу подругу для днів своїх і літ,

Для палу чистого і вірного кохання Обрав би.

Говорю про вас, ласкава пані.

Еліанта

Не буду критися; адже в таких речах

Найкраще простий нам собі обрати шлях.

До ніжних любощів Альсеста й Селімени

Немає жодної ворожості у мене,

І навіть помогла б йому я залюбки її жаданої добитися руки.

Але якби йому судилося зазнати

Усіх солодких мрій болючої утрати

І серце іншому б кузина віддала,

То, може б, я його утішити могла,

Його освідчення без роздуму прийнявши

І в спільну, дружню путь з ним рушивши назавше.

Філінт

До почуття, яке вам серце облягло,

Так само не бере й мене найменше зло,

І ви б могли самі Альсеста розпитати,

У чому я хотів його переконати.

Проте як Гіменей з’єднає руки їм,

Як інша, а не ви, до шлюбу стане з ним,

Дозвольте важити на той вінець щасливий,

Котрим його чоло прикрасити ладні ви: —

Не маю кращої серед найкращих мрій,

Ніж гадка смілива про любий дар такий.

Еліанта

Та ви жартуєте!

Філінт

Ні, пані: щире слово

У мене вирвалось зовсім не випадково,

Бо марив я давно освідчитися вам,

Яким до вас горю глибоким почуттям.

Альсест

Вас, пані, вас молю: мені ви поможіте

Тяжку й гірку мою навік образу змити!

Еліанта

Чим ви стурбовані і що вас так болить?

Альсест

О, легше міг би я всі кари пережить,

Радніше б витерпів шалений гнів стихії,

Ніж цей страшний кінець найкращої надії!

Любов моя… Ні! Ні!.. Немає в мене слів!

Еліанта

Та заспокойтеся ж і поясніть ваш гнів!

Альсест

О! Чи небесний дар сполучуватись може

З лукавством і гріхом в одній істоті, боже?