Мольєр - Комедії

Еліанта

Скажіть же…

Альсест

Сповнилась душа моя ущерть!

Усім надіям край! Отрута! Зрада! Смерть!

Вона, кому любов присвячена безмірна, —

Вона обманює, вона мені невірна!

Еліанта

А чи ж доведена провина ця тяжка?

Філінт

Могли узяти ви — бо вдача в вас така —

За щиру правду те, що виросло з уяви!

Альсест

А! Не втручайтеся не до своєї справи!

(До Еліанти) .

Певніших доказів, я думаю, нема

За лист, де зрадниця підписує сама

Рукою власною собі нехибний вирок.

Так! До Оронта лист! Чи треба ж перевірок,

Вагань і сумнівів? Оронт! Я з-між усіх

Найменше думати на нього, пані, міг!

Філінт

Писанню ви цілком повірили, Альсесте,

А це до помилки якраз могло призвести.

Альсест

До біса! Я вже раз, добродію, казав,

Щоб тільки-но своїх ви пильнували справ!

Еліанта

Нащо доходити до гніву вам такого?

Адже…

Альсест

У вас одній знайшов би я підмогу.

Скажу не криючись: до вас я і прийшов,

Щоб ви помстилися за зганьблену любов,

Щоб зрадницю тяжким ударом покарали

І ніжною мені утішницею стали.

Помстіться! За страшне лукавство відплатіть!

Еліанта

Я, пане? Як же це?

Альсест

Любов мою прийміть,

На все життя мені подайте вірну руку!

Таж западе вона в страшну, смертельну муку,

Як буде бачити, що іншу я люблю,

Що погляд іншої з шанобою ловлю,

Що в іншій я найшов утіху і розраду,

Що серце» вам своє кладу під ноги радо!

Еліанта

Я співчуваю вам у хвилі цій тяжкій,

А серце ваше — дар почесний і ясний.

Та що, як ранено не дуже вас глибоко?

Як перебільшило усе те ваше око?

З руки коханої ви прийняли удар,

Але для вас її ще не минувся чар,

І хоч сьогодні ви бажаєте помститься,

Узавтра, може, це бажання розлетиться.

Прощає легко той, хто щиро полюбив,

І гнів закоханих — це нетривалий гнів.

Альсест

Ні, пані. Я дійшов твердої постанови

І за примирення не може бути й мови.

Таку образу їй несила змить нічим;

Себе шануючи, стою я на своїм.

Іде… Ще більший гнів я чую в цю хвилину…

У вічі просто їй палкий докір я кину,

Я серце визволю із пут її тяжких

І вам складу його без роздуму до ніг!

Альсест

(набік)

О небо! Як злобу стримать несамовиту!

Селімена

(до Альсеста)

Що з вами сталося? Чому ви так сердито

На мене дивитесь, нахмуривши чоло?

Що вас до настрою такого призвело?

Альсест

А те, що на землі шукати марна праця

Того, хто міг би вам лукавством дорівняться!

Ні розум Сатани, ні неба лютий гнів

Нічого злішого від вас не породив!

Селімена

Я вельми втішена з такого привітання!

Спасибі красне вам!

Альсест

Тут не до сміху, пані!

Палити має вас гіркий, нестерпний стид!

Я зради вашої знайшов нарешті слід.

Так ось чому щораз душа моя кипіла!

Ось відки ревнощів ішла незборна сила,

Що завжди вам така ненависна була!

Од вас найбільшого я сподівався зла,

І хоч таїлись ви та артистично грали, —

Передчуття мені недолю віщували.

Не думайте ж тепер, що з горя та з плачу

Я за образу вам лиху не відплачу.

Я знаю: розум тут не грає зовсім ролі,

І виника любов у серці мимоволі,

Душі не всилуєш ніколи і нічим,

І вільний кожен з нас у виборі своїм.

Тому без нарікань я б розлучився з вами,

Якби сказали все ви щирими устами, —

І враз, утративши зорю моїх надій,

Я долі мусив би скоритися гіркій.

Та виграшку сліпу собі зробити з-мене,

О! Зрада це гидка, це злочин непрощенний,

І кожна кара тут здається замала!

Так, так! Страшна для вас хвилина надійшла.

Я божеволію, палаю, трачу тяму,

Одного прагну я: ганебну змити пляму!

Прикріших у житті не зазнавав я ран,

Тому над власними я вчинками не пан

І, помсті душу всю віддавши справедливій,

Не знаю сам, на що в своєму зважусь гніві.

Селімена

Погрози! Вигуки! Незрозумілий крик!

Чи й справді розум ваш розвіявся і зник?

Альсест

Так! Стратити його для мене жереб випав,

Коли я з ваших рук гірку трутизну випив,

Коли погодивсь я повірити на мить,

Що чесно можете і щиро ви любить.

Селімена

Де зраду ви найшли, мені цікаво знати?

Альсест

О! Ви ж умієте невинну удавати!