Мольєр - Комедії

Коли він сам просив сказати без вагання,

Як оціновую його я віршування.

Не хтів я зрадити ні правди, ні його

І одступитися від присуду свого, —

Ну й маю ворога, що пліткою брудною

Помститися тепер наміривсь надо мною.

Від чого ж цей пішов непримиренний гнів?

Сонета, бачте, я йому не похвалив.

Прокляття! Створено так людський рід лукавий,

Що гору над усім бере жадоба слави.

Тут Т сумління їх, і правда, й віра, й честь,

І все, що доброго в уяві нашій єсть.

Ні, годі, годі тут мені поневірятись!

З кублом розбійницьким пора вже попрощатись!

Як люди із людьми по-вовчому живуть —

Не хочу далі я верстати з ними путь!

Філінт

В своєму намірі ви квапитесь, Альсесте,

Ви перебільшили усе це, слово честі.

Тяжку злобитель вам провину накида,

Та чи ж повірять їй? І думати шкода!

Вона розвіється — і я гадаю навіть,

Що підла вигадка вигадника знеславить.

Альсест

Куди ж пак! Чим його ви можете злякать,

Як має дозвіл він безкарно шахрувать?

Кажіть, що хочете, та добре зрозумів я:

Лиш на користь йому піде це лихослів’я.

Філінт

А я до висновку нехибного прийшов,

Що він не виграє нітрохи з тих обмов,

І тут боятися не треба вам нічого.

А суд… Ви ж маєте і певне право, й змогу

Занести скаргу…

Альсест

Ні! І пальцем не кивну.

Хай вирок той біду несе мені страшну,

Проте не маю я найменшого бажання

Оскаржувать його, просити скасування:

Занадто б ясний тут подано зразок,

Як з правди й чесності знущається порок,

І за науку це нащадкам нашим буде —

Якого спідлення дійшли тепера люди.

Так. Двадцять тисяч я ладен за те сплатить,

Щоб гніву на людей свойого не таїть,

Несправедливість їх, не криючись, картати

І ненавидіти поріддя це прокляте.

Філінт

Але ж…

Альсест

Але ж чого тут, пане, треба вам?

Яким повірити я мусив би словам?

Невже насмілитесь доводити мені ви,

Що це обурення моє — несправедливе?

Філінт

Ні, з вами згоден я: панує всюди зло,

Лукавство гору скрізь над правдою взяло,

Всім зиски на умі, усе гріхами дише,

І міг би рід людський буть кращий і чесніший.

Проте, хоч бачимо ми добре стан речей,

Чи слід тікати нам в пустелю від людей?

Таж їхні огріхи, заховані і звісні,

Для філософії нам, далебі, корисні,

Бо хто спізнає їх, той і життя спізна.

Та й де б моральності поділася ціна,

Які б високі нас манили ідеали,

Коли б усі шляхом моральним простували?

Ні… Має величі справдешньої печать,

Хто вміє зло людське байдуже зустрічать,

Хто серця пориви, огню святого повні…

Альсест

Ет, пане, знаю вже, які ви красномовні

І скільки доказів найшлося б тих у вас,

Та даром і слова ви тратите, і час.

У щирості своїй не відаю я впину

І наміру свого окрию вам причину,

Бо хоч до прикростей мене призвів язик,

Але таїтися я з правдою не звик.

Нащо змагатись нам? Діждуся Селімени,

І це побачення розв’яже все для мене.

Коли я любий їй не тільки на словах,

То, може, на ясний іще потраплю шлях.

Філінт

Могли б заждати ми у Еліанти з вами.

Альсест

Ні, надто мучуся я прикрими думками…

Ідіть же, я лишусь, утомлений життям,

У темнім закутку з журбою сам на сам.

Філінт

Бігме, товаришка подобалась чудна вам!

Я з Еліаитою прийду сюди небавом.

Оронт

Так, хочу знати я, чи пристрасті моїй

Прийнять судилося од вас вінець надій,

Чи почуваєте до мене ви кохання,

Бо для закоханих найгірше — це вагання.

Як полум’я моє прийняти ви ладні, —

У цім, не криючись, признайтеся мені,

А доказу прошу на разі я одного:

Альсеста, що давно втоптав сюди дорогу

І також почуттям горить до вас палким,

Хай більше не прийма ваш гостелюбний дім.

Селімена

Ну, звідки гнів такий, що вже й приймать не вільно?

Раніш ви ставились до нього так прихильно!

Оронт

Дошукуватись ми не будемо причин;

А лиш питаю вас одверто: я чи він?

Одного з-поміж нас рішуче оберіте,

А я вже знатиму, що й як мені чинити.

Альсест

(виходить із свого темного закутка)

Пан має рацію. Прошу я разом з ним,

Щоб не таїлися ви з вибором своїм.

Сюди однакове нас привело бажання:

Добитись повного і чесного признання

І серця вашого усю глибінь спізнать,