Жан Батист Мольєр - Мізантроп

Та що вам, друже мій?

Лишіть мене в спокої!

Чому химерною неласкою такою…

Ідіть собі, прошу, не тратьте зайвих слів.

Раніш би вислухать, ніж удаваться в гнів.

Ні, хочу гніватись, а слухать не бажаю.

Як розуміти вас – я, далебі, не знаю,
І хоч ми друзями віддавна нареклись…

Я – друг вам? Запишіть, що то було колись!
Так – досі в злагоді жили ми і в любові, —
А як побачив я, на що есте готові.
То приязнь унівець розбилася моя:
В серцях зіпсованих не хочу місця я.

Та чим же міг я так, Альсесте, завинити?

На місці вашому волів би я не жити!
Хто чинить так, як ви, – пошани хай не жде;
У чесних він людей презирство лиш найдо.
Я ж бачив, як того ви стріли чоловіка.
Шаноба тут яка, любов яка велика
Була появлена! А скільки присягань.
Обітниць голосних і приязних зізнань.
Що ви з обіймами палкими їх мішали!
А скоро вийшов він, – ви ледве пригадали,
Як на ім’я йому і що то за один, —
І вже ні трошечки вас не обходить він.
До лиха! Соромно, ганебно, підло навіть
Так душу лестками фальшивими неславить.
Коли б судилося таке мені вчинить.
То я повісився б із того горя вмить!

Причин не бачу я до вироку такого
І пом’якшить його благаю вас, на бога;
Прошу: зласкавтеся, хоч огріхи й страшні,
І ще не вішаться дозвольте ви мені.

Невчасно спала вам охота жартувати!

Чого ж вам хочеться, цікавий би я знати?

Я хочу щирості, щоб слово ні одно
Не вилітало з уст, як не з душі воно.

Коли обійме нас, вітаючи, знайомий, —
Так само обійнять повинні ми його;
Зізнання сипле він, обіцянки склада —
Те саме й нам робить, звичайно, випада.

Ні! Ворог тої я ганебної методи,
Що в пій кохаються нікчемні слуги моди;
У світі над усе найгірш я не злюбив
Манірні витівки отих балакунів.
Лепетунів гидких, которі в марній мові
Усе на світі нам пообіцять готові
І компліментами ладні стрічати всіх,
А що ти, хто ти є, – однаково для них!
Ну, що по тому нам, коли нас хто вітає
І приязнь, і любов, і шану виявляє,
І слів не добере до пишної хвали, —
А тільки ми на крок од його відійшли,
І він негідника улещує так само!
Це ж сором! Це ганьба! Як тішиться словами
Гучними й красними, коли, на глум і сміх.
Усьому світові почути можна їх?
Шаноби на землі нема без переваги.
Хто поважає всіх, не знає той поваги.
Коли вдаєтесь ви у моду цю лиху.
До біса! Спільного не знати нам шляху!
У вас прислужливість – неначе крам роздрібний,
Мені ж загальний друг у друзі непотрібний.
Якщо вам рівні всі, то мовлю навпростець:
Дружінню нашому і злагоді кінець!

У колі вищому ми місце посідаєм —
І, певне ж, мусимо коритися звичаям.
Hi, ні! Карати ми повинні без вагань
Ганебний вимін цей олншвих вихвалянь,
Людьми буть чесними, неправді не служити
Г скрізь по щирості, по правді говорити.
Що з серця не іде – ніколи не казать
І почуттів своїх під маску не ховать.

А єсть же випадки, як мова та сердечна
Виходить і смішна, і зовсім недоречна.
Буває, – я прошу не брати цього в гнів, —
Коли розумний той, хто думку потаїв.
Ну, чи ж годилось би, зміркуйте пак самі ви.
Щоб завжди ми були одверті та правдиві?
Невже, коли нам хто нелюбий між людьми,
То це й освідчити йому повинні ви?