Болеслав Прус - Лялька

Він відчував, немов у нього щось застрягло в лівій легені.

— Астма? — прошепотів пан Ігнац. — Треба мені серйозно взятися за лікування. Інакше років через п’ять-шість я зроблюсь зовсім нікудишнім. Ех, треба було мені про це подумати років з десять тому!..

Він заплющив очі, і йому здалося, що все його життя, від останньої хвилини до раннього дитинства, розгорнулося в довгу панораму, а він надзвичайно спокійно й легко пропливає повз неї. Здивувало його тільки те, що кожна картина, яку він проминав, одразу випадала з його пам’яті і відновити її вже було неможливо. Ось обід в «Європейському» готелі з приводу відкриття нового магазину…

Ось старий магазин, а в ньому панна Ленцька розмовляє з Мрачевським… Ось його квартира з загратованим вікном, куди тільки що увійшов Вокульський, що повернувся з Болгарії… «Хвилиночку… що ж це я тільки-но бачив?..» — думав він.

Ось винний підвал Гопфера, де він познайомився з Вокульським… А онде поле битви, де голубуватий дим підноситься над шеренгами синіх і білих мундирів…. Ось і старий Мінцель сидить у кріслі й сіпає за шнурок козака, що висить у вікні.

— Чи я справді все це бачив, чи воно мені тільки снилось?.. Господи милостивий!.. — шепотів він.

Тепер Жецький побачив себе маленьким хлопчиком; і поки його батько розмовляє з паном Рачеком про Наполеона, він утік на горище і через душник дивиться на Віслу й на Прагу на тім березі… Поступово панорама передмістя розпливлась у нього перед очима й залишилося тільки кругле віконце — душник. Спочатку він був завбільшки як тарілка, потім як блюдечко, а далі зменшився до розміру гривеника…

Одночасно з усіх боків його почало обступати забуття й темрява, навіть глибока чорнота, в якій тільки душник ще світився, мов зірка, але й він щодалі тьмарився та й тьмарився.

Нарешті й ця остання зірка згасла.

Може, він і побачив її знову, але вже не над земним обрієм…

Десь о другій годині дня прийшов слуга пана Ігнаца, Казимеж, і приніс кошик тарілок. Він з грюкотом накрив на стіл і, бачачи, що пан не прокидається, гукнув:

— Прошу пана, обід захолоне!..

Але тому, що пан Ігнац не прокинувся, Казимеж підійшов до канапи і промовив:

— Прошу пана…

Раптом від одскочив, вибіг у сіни й почав стукати в задні двері магазину, де ще був Шлангбаум і один з продавців.

Шлангбаум відчинив двері.

— Чого тобі треба?.. — грубо запитав він.

— Прошу пана, з нашим паном щось сталося…

Шлангбаум обережно увійшов в кімнату, глянув на канапу й поточився назад.

— Швидше біжи за доктором Шуманом! — гукнув він, — Я не хочу сюди заходити…

Саме в цей час у доктора Шумана був Охоцький і розказував йому, що вчора вранці повернувся з Петербурга, а опівдні провів на поїзд свою кузину, панну Ізабеллу, яка виїхала за кордон.

— Уявіть собі, — закінчив Охоцький, — вона йде в монастир!..

— Панна Ізабелла?.. — здивувався доктор. — Що ж це вона, має намір кокетувати з самим господом богом чи хоче тільки одпочити від хвилювань, щоб потім спритніше вийти заміж?

— Облиште… Вона дивна жінка… — шепнув Охоцький.

— Всі вони здаються нам дивними, — роздратовано відповів доктор, — поки ми не переконаємось, що вони дурні або нікчемні… Про Вокульського нічого не чули?..

— Оце якраз… — почав був Охоцький, але раптом умовк.

— Ну, то ви знаєте про нього що-небудь? Чи ви хочете зробити з цього державну таємницю?.. — наполягав доктор.

В цю мить з криком вбіг Казимеж:

— Пане докторе, з нашим паном щось сталося! Йдіть швидше!

Шуман вибіг на вулицю, Охоцький за ним. Вони взяли візника й галопом полетіли до Жецького. В під’їзді їх зупинив дуже заклопотаний Марушевич.

— Уявіть собі, пане докторе, — звернувся він до Шумана. — У мене до нього така важлива справа… йдеться про мою честь… а він узяв та й помер!..

Доктор і Охоцький в товаристві Марушевича увійшли в квартиру Жецького. В першій кімнаті були ви й Шлангбаум, радник Венгрович і торговельний агент Шпрот.

— Якби він пив світле пиво, — казав Венгрович, — то дожив би до ста літ… А так…

Побачивши Охоцького, Шлангбаум схопив його за руку й запитав:

— Ви неодмінно хочете забрати свої гроші на цьому тижні?

— Неодмінно.

— Чому так швидко?

— Я виїжджаю.

— Надовго?

— Може, назавжди, — холодно відповів Охоцький і ввійшов за доктором у кімнату, де лежало тіло небіжчика.

За ним навшпиньках зайшли інші.

— Страшне діло! — сказав доктор. — Одні гинуть, другі виїжджають… Хто ж кінець кінцем залишається тут?