Болеслав Прус: Лялька

Бо він, Жецький, ніколи не думав про те, щоб мати власний магазин. Він воював за інтереси угорців або дожидав, поки нащадки Наполеона перебудують світ. А що з того вийшло? Світ не поліпшився, рід Наполеона вичах, а власником магазину став Шлангбаум. «Страх, скільки у нас ні за що пропадає чесних людей! — думав він. — Кац пустив собі кулю в лоб, Вокульський поїхав світ за очі, Клейн бог його знає де, а Лісецький також мусив податися в чужі краї, бо для нього тут не знайшлося місця…»

Думаючи та гадаючи про все це, пан Ігнац дознавав докорів сумління, під впливом яких у нього починав складатися певний план на майбутнє: «Пристану до спілки з пані Ставською та Мрачевським, — міркував він. — Вони мають двадцять тисяч, я — двадцять п’ять, от і можна відкрити пристойний магазин хоч би й під боком у Шлангбаума…»

Цей план так захопив його, що він аж відчув себе здоровим. Правда, йому все частіше докучав біль у плечах, все частіше мучила ядуха, але він на це не зважав. «Поїду полікуюся, хоч би й за кордон, позбудуся цієї дурної ядухи та й візьмуся по-справжньому до роботи…

Хіба тільки Шлангбаумові у нас багатіти?..»

Він почував себе молодшим і бадьорішим, хоч Шуман не радив йому виходити надвір і наказував не хвилюватися.

Але сам доктор часто забував про свої поради.

Одного разу він забіг до Жецького зранку такий збуджений, що забув зав’язати галстука.

— А знаєте, пане Жецький, — закричав він, — гарну історію мені розказали про Вокульського!

Пан Ігнац відклав виделку й ножа (він якраз їв біфштекс з брусницями) й одразу відчув біль у плечах.

— Що сталося? — запитав він кволим голосом.

— От так Стась!.. — казав Шуман. — Я знайшов того стрілочника в Скерневицях, розпитав його, і знаєте, що він мені сказав?..

— Відкіля ж я можу знати?.. — запитав Жецький, якому на хвилину потемніло в очах.

— Уявіть собі, — аж пінився Шуман, — що… цей йолоп… цей дурень… тоді в травні, як їхав з Ленцькими в Краків, кинувся в Скерневицях під поїзд!.. Висоцький його врятував!..

— Та-а… — промимрив Жецький.

— Не «та-а», а так воно й було. З цього видно, що наш коханий Стась, крім романтизму, хворів ще й на манію самогубства… Я можу закладатися на все майно, що його вже нема живого!..

Доктор раптом замовк, побачивши, як страшно змінився на обличчі пан Ігнац. Він! дуже збентежився, мало не на руках переніс хворого в ліжко і в думці присягнувся, що вже ніколи не чіпатиме цієї теми.

Але доля вирішила інакше.

Наприкінці жовтня поштар віддав Жецькому рекомендованого листа, адресованого Вокульському.

Лист був відправлений з Заслава, адреса написана невправною рукою: «Невже від Венгелека?» — подумав пан Ігнац і розпечатав конверт.

«Вельможний пане! — писав Венгелек. — Насамперед дякуємо вельможному панові за пам’ять про нас і за ті п’ятсот карбованців, якими ви нас обдарували, і за всі добродійства, що їх ми одержали з вашої щедродайної руки, дякуємо: моя мати, моя дружина і я. А по-друге, ми всі троє питаємо, як ся маєте і як поживаєте, вельможний пане, і чи щасливо ви повернулися додому. Напевне, так воно і є, бо інакше ви не вислали б нам вашої щедрої даровизни. Тільки дружина моя дуже за вас, вельможний пане, турбується, і ночами не спить, і навіть хотіла, щоб я сам поїхав у Варшаву: звісно — як жінка.

Бо у нас, вельможний пане, в вересні, того самого дня, коли ви йшли на замок і зустріли мою матір, як вона вибирала картоплю, трапилась велика подія. Тільки що мати повернулася з поля й наставила варити вечерю, коли в замку як загуркотіло двічі, немов грім гримнув, у містечку аж шибки забряжчали. Мати впустила горня з рук і каже до мене: «Лети щодуху на замок, може, там ще забарився пан Вокульський, то коли б з ним не трапилось якої біди». Ну, я зараз і побіг.

Господи милостивий! Насилу впізнав гору. З чотирьох стін замку, що трималися ще міцно, лишилась тільки одна, а три розсипались на порох. Камінь, на якому ми торік вирізьбили вірші, розлетівся на дрібні шматки, а в тому місці, де був завалений колодязь, зробилась яма, і грузу в ній більше, ніж зерна на току. Я гадаю, що ті мури самі завалилися від старості; а мати каже, що то коваль, про якого я вельможному панству розказував, такої шкоди наробив.

Нічого не кажучи нікому про те, що ви того дня йшли на замок, я цілий тиждень грабався в грузі — чи не трапилось, боронь боже, якого нещастя. А як не найшов ніяких слідів, то так зрадів, що поклав собі поставити на тому місці хреста — дерев’яного, немальованого, щоб була пам’ятка про те, як ви від нещастя врятувалися. Але моя дружина, жіночим звичаєм, все непокоїться… Через те уклінно прошу вельможного пана дати нам знати, що ви живі й здорові…